урбанізоване намисто ліхтарів
просіє тишу заспаного міста
тут чутно кроки вивержених сліз
вулканізація асфальтового серця
із лави смутку витікти байдужо.ю
скульптура.. ти лише скульптура
шкода, що архітектор не забув про очі
в клітці. лишили споглядати
світ
і
рани
..такі пекучі сльози
крізь холодний камінь..
коли писав попередній комент, то теж задувався скафандр... якщо тіло - статуя (в'язниця), з якої нема порятунку, то рухомі очі - це найбільша нагорода, адже, сприймати дійсність в кольорі, навіть якщо й не маючи змоги торкнутись її - не найгірший варіант. хоч звучить зовсім не так, як відчувається... вірш потужний, одним словом. себто двома)
мелодія сонця відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а чому шкода, що не забув? навпаки, добре, що хоча б очі залишив живими й рухомими, ними можна споглядати за навколишніми, будучи, однак, нерухомою статуєю... (я собі уявив цю картинку) вразило.
мелодія сонця відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
хм.. зараз чомусь згадався "Скафандр і метелик".
можливо.. але в тому то і проблема, що нерухомий. боляче бути бездієвим.. коли не взмозі доторкнутися, щось змінити, чимось зарадити.. зробити хоча б маленький крок на цій гігантській землі. хоча.. звісно, є купа моментів за якими приємно просто спостерігати
дякую
