- То що, оце й усі вірші? –
Спитав так поспіхом, мерщій.
- Які вірші! То лиш папери,
Ї є багато до холери.
- Усього тільки кільканадцять.
І хто би то міг сподіваться?
- Мої папери, стало б знать,
У хаті довго не лежать.
На них розмішуються фарби
І відшуковуються барви.
А ще на них – мої ескізи…
- Спиніться ви, аж вухо ріже!
Це є до поезій неповага!
- На то є слушна заувага:
Вірші мої запам’ятав
Той, хто собі їх сподобав.
Ось так живуть мої вірші,
В чийомусь серці, у душі.
Ну а папір – то він же тлінний,
Колись пропаде неодмінно
І ще… Я малярем родився,
А віршувати научився.
- Нема й подати що до друку.
- Я вас позбавлю тої муки.
А дайте все лишень соди.
І хляпсь – на той папір води,
Узявся далі до роботи.
І що хто міг сказати проти?
Його віршам всі дивували,
Розповідали, цитували.
Його картини тліли вдома,
Ніким не знані й невідомі.
Несправедливості сваволя –
Так думав він. То ж була доля.
26.03.2012р.
сь такий
