Спакувала валізи, поглянула у вікно, зупинила сірий погляд на дитячому майданчику. Опустів. Але не лише від того, що всі роз*їхалися на моря, а й від проведення часу вдома за комп*ютером. А сама я що? Тікаю? Від всесвітньої павутини чи від міста? Здається вже й сама заплуталась. Знайшла в душі морський вузол, опустівшу чашу порівнянь за зимовий період. Час пройшов, а так нічого й не навчилась. Лише констатувала фактами зроблені висновки. На кухні всі предмети стоять як завжди, на холодильнику спить товстий кіт. Як йому ще вдається туди застрибнути? Задумалась. В чому полягає сенс його життя? Їсти, спати, умиватися, робити природні справи і знову спати. Здається, я б так не змогла. Померла б. А яка у нього душа? Чи взагалі вона є? Якому закутку нашої скромної трикімнатної квартири належить? Чи хотіла б вона звільнитись з цих стін і полетіти на волю? Душа може й хотіла б, а кота, як показує поведінка, абсолютно влаштовує життя, яке за добу годин 16 спить. Я перевела погляд на валізи. Раптово задзвонив мобільний телефон. Машина буде за 10 хвилин. От і добре. Але куди я їду? Від чого тікаю? Чого чекаю від нового омріяного міста? Інші міста подібні до віку. Ти стаєш старшим, змінюєш стіни навколо, а по суті, змінюється мало. Якщо ти звичайно не донька міліонера і у 18 років до твоїх ніг підштовхують власну квартиру, новеньке авто і волю на основні та проміжні сторони світу. Мої очі обіймають глобус. Невтішно передають сигнал душі. Я поїду, а вона? Де залишиться вона? Можливо на шляху від нового до старого міста або вдома спокійно читатиме когось із класиків. Та зараз душа, яка, як твердили древні філософи, не можлива у розриві з тілом, сидить на зупинці «Весна». Вона чекає тих клятих валіз, останній погляд на квартиру, кота, дитячий майданчик у дворі. Чекає, поки зірветься з міста і полине вдаль. Хоча в підсвідомості своїй вона знає, що нічого не зміниться. Одні стіни замінять інші, люди стануть незнайомими і дадуть їй перепочити. А поки ми, тобто душа, тіло і, досі опритомнівши від зими Я, сидимо на тій самій зупинці, дивимось на сумку і думаємо, що маємо змінити в першу чергу. Мабуть, варто розтормошити я, а все інше – нове місто покаже, яке нічого не змінить, а лише підтвердить як швидко плине час.
ID:
326198
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.03.2012 21:59:35
© дата внесення змiн: 29.03.2012 21:59:35
автор: Паперова Думка
Вкажіть причину вашої скарги
|
