Останній звоник.Випускний.
Здавалося б,слова.Слова та голос-більш нічого.Та серце мріє,ожива як їх почує...
Сьогодні одинадцятикласники почули свій останній у житті дзвоник.Правду кажуть,що цінувати щось починаєшг після того вже як втратив.Дзвоник був звичайнісінькою річчю для нас усі ці довгі , здавалося б безкінечні 11 років.Запам*ятали вже,що коли дзвенить дзвоник,треба похапцем дожовувати булочку,відпускати дівчину,зупинити бійку.
Так само і саму школу.Починаєш цінувати вже після того як закінчив.Знаєте,більшість цьогорічних випускників молилися на цей день,бо пошвидше хочеться закінчити,надоїло зранку вставати,вчителі й таке інше.Коли ж цьогорічний випускник ніс на руках малих хлопчика чи дівчинку,які дзвінко калатали дзвоником для нас,більшість одинадцяти класників почали стримувати сльози.Коли *Кєра*,яку здавалося б терпів з останніх сил,завела всіх разом з батьками в клас і почала розказувати про нас,показувати слайди,наші мрії записані на листках ще в дитинстві-Хлопцям ставало важче,коли дівчата вже не стримувалися.Але коли звучать наші побажання батькам(з якими сварилися останні 2-3 роки) та їхні нам,навіть дехто з хлопців зронив сльозу.
І це далеко не слабкість.Це відчуття того,що час назад не повернути.І що усе тепер в минулому...
Говорити про це свято можна безкінечно.Та й говорив би я напевно яки мав цю безкінечність.Ці відчуття-щось нове,накриває хвилею так,що хочеться кричати від смутку та жалю...
Ми звісно не знаємо,що саме чекає нас у майбутньому.Ми багато чого дізналися,навчилися,можливо втратили когось за ці роки.Нажаль це і називається дорослішати.Але,як і ті першачки,ми свято віримо у свою мрію та надіємося на краще.Хоча тепер з меншим ентузіазмом та довірою,але надіємося.
Вітаю усіх,хто як казали перегорнув сторінку у своєму житті.Бажаю натхнення,успіхів та удачі.Найголовніше-зустрітися через 5 років на зустрічі випускників повним складом,бо ж головне-це здоров*я.
