Червону троянду,
я покладу на твою могилу,
коли прощатимусь з тобою.
А ти стоятимеш поряд
у білому лікарняному халаті
й дивитимешся на мене
своїми глибокими, блакитними очима.
На обличчі твоєму,
я прочитаю подив і здивування
змішаним із запитанням:
- чому я стою тут у таку пізню годину?
Не втримавшись,
я пущу сльозу,
тоді ти підійдеш до мене,
візьмеш мене ніжно за руку,
а я в той час
невідривно дивитимусь у низ
на твою, ще не закопану труну.
Ти простежиш за моїм поглядом,
опустиш очі,
але замість здивування
ти із цікавістю розглядатимеш квіти,
які хтось приніс до мене.
Я стисну долоню по міцніше
забувши на хвилину,
що тіло твоє
уже не належить мені.
я рада цьому,але можна поцікавитись чим саме дивно?)
