Сутулиться небокрай,
Розбухає каруселлю стихії.
В долоні плескає, громихає
Погрозами мружачи вії.
Кудлатих штурхаючи
Бавовну в труху,
Одягає тіло в щетину.
Озвірівши, у люті танку
Озвіріння не знає зупину.
Із канонади, слинявих щелеп
Виковує в блискавку іскру
Апогеєм – спокій тенет
Що,
Невидимо над світом повисли
Тихо… Відривається в кайфі свідомість.
Тихо, так тихо… слова вириваю натомість.
Там же… де тихо… де
Сплеск,
Рожевих тканин
Вологого лона природи
А потім по новій – плинність годин
Чорний чай і сухі бутерброди.
А зараз тихо.
Кілька хвилин затишя... Чудовий вірш, відчувається вся атмосфера описана в ньому. Це так, ніби побував у світі цих рядків, побачив усе власними очима.
Дякую за роботу!
Schicksal відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
О,радий що получилося передати атмосферу (нехай і для одного), але радий!
