Ти прокидаєшся не рано,
А в голові тріщить дзвінок.
І наче сонце давно встало –
Довкола дим від цигарок.
А там надворі хтось кричить:
„Мерщій, мерщій, мерщій!”
Та що „мерщій”, як голова гудить,
А під ногами скло розбитих мрій.
Ти втомлена, знесилена життям,
Яке неначе доводить і конає
Твою нещасну сповнену дірок,
І називаєш ти це все „душею”.
Не маючи межі між добром і злом,
Все довкола заметене вітром
І вже не знайдеш стежки
За сміттям багаторічним.
Колись батьки усім казали,
Що варто слідувати мрії,
Казки прекрасної чудної,
І проживеш щасливі днини.
Та де там нам, сучасним людям,
Тим паче тобі – з тату на грудях.
Батьки забуті, як стежки,
А в голові суцільні пустки.
Зруйнуй життя вже до кінця
І не збагнеш, як все в собі убила.
Жіночу гордість забрали роки,
А що залишилось – те пропила.
