Зрікаюся осінніх пустослів,
Згорілих у зневірі падолистів...
Лише б мене Ти, Господи, зустрів,
У цьому зачарованому місті!
У скверах цих, де топчеться пітьма,
Щоб Ти подав мені зненацька руку,
Допоки ще на за́стінках зима
Невидимо малює білу муку...
Лише б душа почула тихий глас -
Любові неземної срібнокрилля.
І звідкись раптом винісся пегас,
Коли, по вінця зранена безсиллям,
Брестиму наодинці в ехо днів -
Золу чужого сонячного неба...
Зрікаюся осінніх пустослів
І йду у даль з надією на Тебе...
(22.08.12)
Просто слів немає...Торкається глибин душі такий вірш світло-сумний... Близьке мені! Як важко зректися того,що переслідує тебе завжди і всюди.Мабуть таке самозречення лише самообман...
ЧУДОВИЙ ТВІР, А ОСТАННІ РЯДОЧКИ ДЛЯ МЕНЕ ЗВУЧАТЬ ТАК ЖИТТЄДАЙНО!
ЗРІКАЙСЯ, ЛЕСЮ, КОЖЕН ДЕНЬ І КАЙСЯ, ЩО ІНОДІ ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ СЛОВАМИ СУМУВАТИ! БОГ ДАВ НАМ ЖИТТЯ, ЩОБ МИ РАДІЛИ, НЕ ДИВЛЯЧИСЬ НА ВСІЛЯКІ НЕГАРАЗДИ... Я ТАКОЖ КАЮСЯ - ГРІШНА!
аж сльози виходять. пусті слова - від миті відчаю та зневіри. "Надіймося і буде..."
між іншим, читав, що Франківськ визнано кращим містом для прожиття в Україні!