Плачеш раніше втрати
про втечу за межі тіла.
Думка була — “Втікати!”
Лиш не знайшлося сили...
Ні, це не зовсім сни,
хоч і не зовсім явність.
Двері лише штовхни -
не відпусти у давність,
де впізнаєш чи ні
відстань напівтону,
дощики на вікні,
і ще щось, таке завіконне...
Щось знайоме таке,
не похмуро-залізобетонне,
напівсонно-тепло-легке,
Безборонне і беззаборонне.
Дихай, щоб ще хтось жив.
Той,хто тебе заради
щось у душі носив
не припустившись зради.
Дихай, щоб ще хтось чув
видих і вдих твій, наче
Часу і Простору зсув
більше нічого не значить.
Встигнеш іще до страти...
Випустиш, впустиш, втратиш...
Прийнято межі мати
і святкувати втрати.
Трохи борщу, горілки,
локшини, кисілю...
Трохи квіток на могилку,
трохи слідів на ріллю.
“Ні, це не зовсім сни” -
Ще долітає ззовні
І краплі дощу рясні,
І ще щось,
Таке завіконне...
16.12.12.