|
( поема)
- Пам’ятаю, десь в тридцять дев’ятім,
Через місяць, як закінчились жнива,
В вересні, нащадками заклятім
Загриміла – Друга Світова.
Не у нас, а на полях Європи,
Як із Гітлером ми підписали «пакт»*
Може хтось спочатку не второпав,
Та на жаль – то безсумнівний факт.
*- Пакт на ненапад Молотова – Рібентропа
Ми з ним договір уклали,
І хоч десь міста палали,
Мирні люди помирали…
Ми в той час лани орали.
Розсувалися кордони,
Добувались сталі тони.
Наші дочки та сини
Готувались до війни.
Значно потерпіли зміни
І кордони України.
Розчищаючи «хащі»,
Прихопили пів ПольщІ.*
Країнам Балтії ми «дарували волю».
Скортіло фінам поміняти долю,
Та всупереч поступливому сейму,
Протистояти марно Маннергейму.**
* * *
А тим часом вражі сили
Пів Європи захопили.
Гітлер діяв хвацькома,
Натиск – Франції нема.
Тож, ще в сороковім році
Ми були на його боці.
Німця хлібом годували,
Бо таку угоду мали.
Вождь наш бачив німці – звірі,
Але був підвладний вірі,
Що фашистам в ближчий час
Мабуть буде - не до нас.
*Польщі – наголос на останній букві «І»
**Лінія Маннерейма у Фінляндії
Та як згодом з’ясувалось,
Те, що в сорок першім сталось:
- Кров та сльози для людей,
Похибка його ідей.
Наш вождь реальність моці втратив,
Військових на третину стратив.
А то була, як раз та сила,
Яка б, і ворога «скосила».
* * *
Червень. Жарко. Люд готує коси,
Різнотрав’я набирає цвіт.
Розпустили верби довгі коси,
І радіє сонцю білий світ.
Шати ночі змінює світанок,
Солов’їний щебет десь лунав…
В той червневий, мальовничий ранок,
І до нас дібралася війна.
З того часу, п’ять кривавих років -
Подих смерті, біль, колючий дріт.
Бо порушив людства мирний спокій,
Рип солдатських кованих чобіт.
І з тих пір майбуття,
Та роки давнини
Поділило життя:
-«До», та «Після» війни.
* * *
Несподівано та тихо
Скоїв Гітлер з нами лихо.
І вже десь перед зимою,
Німець майже під Москвою.
А ворожій, грізній силі
Опір дати ми безсилі.
Тож, єдину змогу мали,
Що не день, то відступали.
В селах діти та баби,
Не хазяїни – раби.
Молодь, загнана в неволю
Здобувати кращу долю.
В хаті з людом, чи пустій,
Всюди німець «на постій».
На пів знищена діброва,
Ріже слух не рідна мова.
В жарку спеку, при морозі,
Кожний день баби у СОЗі.
Хоч і не Радянська влада,
Та «система» - не завада.
Бо в «системах» на роки
Знали глузд більшовики.
Без різниці люди, коні…
Краще, як вони в «загоні».
Але, то вже друга тема
Наша «людяна система».
Як що є потреба в тім,
При нагоді - розповім.
* * *
Лихоманка діда тіпає,
Крутить спину, в кульші сіпає,
Дзвін у голові гуде…
Та розмову дід веде.
Вже й роки перебудови…
Та ще плачуть наші вдови
З тих гірких, далеких днів
Ждуть, бач, звістку про синів.
Хтось із них в полон попав,
Більшість - безвісти пропав.
Та бувало, знаймо з вами
-Вік живе надія в мами.
Материнські почуття
Ждуть дітей усе життя.
Тяжко ненькам в наші дні,
Бо залишились одні.
Дід затих на якусь мить…
Може спить, чи щось болить?
Ні… покашляв трохи знову
І продовжує розмову.
* * *
-Тож, здолавши шлях без бою
Ворог майже під Москвою.
- Що ти діду? Як без бою?
Ми ж боролись, Бог з тобою?
- Та хіба ж то боротьба,
Для вождів наших ганьба.
Скільки місяців без спину
Бачив ворог нашу спину?
До війни нам говорили,
Що безмірні наші сили.
Хто посміє нас ганьбити,
Тим на світі вже не жити.
Хто таку надію сіяв,
Хто нам лихо таке вдіяв?
Що сто сорок днів без спину
Бачив ворог нашу спину?…
* * *
Перший тиждень листопаду
Змушує Військову Раду,
Жорсткий дуже, на цей раз,
Видати військам наказ:
Відступати, мов, не гідно,
Здатись німцю - жалюгідно.
Смерть усім за крок назад,
Бо за нами Москва – град.
Перед цим, як раз в столиці
В честь Жовтневої річниці,
Після декількох нарад
Був проведений парад.
Тож, парад той реально
Шляхом зважених дій,
Змінить, і досконально,
Хід подальших подій.
Німцю гірко дісталося
У боях під Москвою.
Ну а дійство те сталося
В сорок першім – зимою.
Не поспішно, без напруги
По засніжених полях,
Вже від Тули та Калуги
Ми тяжкий долали шлях.
Ворог міцно ще тримався,
Хоч і поморозив ніс.
Хід війни щодня мінявся,
Натиск наш щоденно ріс..
* * *
В перші дні війни шалені,
Нас спіткало стільки лих…
Безліч вбитих, полонені,
І відсталі від своїх.
Ті – останні, десь лісами
Пробивались до своїх.
Одні в купі, інші з вами,
Гріх за це карати їх.
Але наші «особісти»,
Не зважаючи на гріх,
Пильнували чітко, чисто,
Арештовуючи їх.
Дуже добрі були справи
Наших доблесних полків,
Їм поповнювали лави
Батальйони «штрафників».
Хто попав в полону хвилі,
Змити гріх прийшла пора…
І штурмують «ДОТ» на схилі
Роти грішних під «ура».
Привертали увагу
«Добровольці» з «ГУЛагу».
Тих штовхали у бій,
Мов - таких не жалій…
* * *
Уповільнюючи кроки,
Не здається «німчура».
Ще тяжких чотири роки
Ми з ним бились під «ура».
І ще в сорок другім році
Міць була на його боці.
А за рік, він від кордону
Здолав шлях до річки Дону.
Ще й на сльози нашим вдовам,
Опинився під Ростовом.
На Донбасі та в Криму
Теж, на жаль, везло йому.
І направив ворог сили
На круті Кавказькі схили.
Сталінграду ж по дорозі
Обійти він був не в змозі.
Треба вірний захід вжити,
Щоб те місто захопити…
І зустрілися дві сили,
Хто кого в боях знесилить?
Є якісь рішучі дії
У стратегії війни.
Хто їх перший заподіє,
Успіх тим несуть вони.
Осідлали вороги
Річки Волги береги.
Хоч не мало було дзвону,
Не здолали перепону.
В ті далекі, грізні дні
Німці в сварці не одні.
Як відомо у тій бійці,
З ними бились італійці.
І в Берліні, і в Мілані
Гіркий спомин на роки.
На Мамаєвім кургані
Смерть несуть більшовики.
Бій гуде – гримить на схилі,
Кров вирує у воді.
А круті холодні хвилі,
Не блакитні, а руді.
Дід нервово сіпав вуха,
Згадуючи хід подій.
Кожен в хаті мовчки слухав
Жахи тих далеких дій.
* * *
Незабутні дні та ночі…
Дім пала немов свіча.
Тисячі закрили очі
Поруч міста Калача.
Ворог діяв так, як міг,
Міста ж взяти він не зміг.
Бо люба ворожа сила
З нами впоратись - безсила.
Звісно, вдалі дії ці
Німця стиснули в «кільці».
А затягнення кільця,
То, початок їх кінця.
І піддався Паулюс* зраді
В славнім місті – Сталінграді.
Ми прославились навік,
Сталось це, під новий рік.
Накопичуючи сили,
Скаженіли вороги.
Били ми, вони нас били,
Аж до «Курської дуги».
Там, брат, ми вже силу мали,
Хід війни переламали.
Геній наш їх пересилив,
Ворога в кінець знесилив.
Взяли Курськ, Орел, Полтаву,
Завойовуючи славу.
І від Волги та Хопра,
Німця гнали до Дніпра.
* * *
Ставка видає наказ,
В листопаді десь, як раз.
Мов… в Жовтневого честь свята,
Місто Київ треба взяти.
Перейшли Дніпро ми тихо,
Німця знов спіткало лихо.
Відсіч він не в змозі дати,
І примушений тікати.
Тож, Хрещатик і Поділ
Накривав святковий стіл.
Ворог змушений тікати,
Вже не в силах нас злякати.
*- Паулюс – німецький головнокомандуючій.
* * *
Наш біець в боях потертий
В рік війни сорок четвертий,
Прочуханки давав «гадам»
І в боях під Ленінградом.
Заподіяв німцям стресу,
Визволивши Крим, Одесу.
Севастополь навпаки,
Визволяли моряки.
В дні війни фашистська сила,
І англійців «підкосила».
Бились з ними у тій сварці
Друзі їх - американці.
Ми в боях за перемогу
Від них мали допомогу:
Зброю, порох та патрони,
Тютюн, печиво, бекони…
Ми чекали обіцянки,
Щоб свій фронт відкрили «янки».
Згодом «Другий фронт» відкрили,
Німця в Франції побили.
Ну, а Вождь нас дальше вів,
В липні звільнений був Львів.
Потім, в дні серпневих струсів
Визволяли білорусів.
Згодом, теж у дні серпневі
- Перемога в Кишиневі…
Бухарест, Белград, Софія,
То подальша наша дія.
* * *
Житло наше, та будови,
Ворог звісно зруйнував.
Тож тепер у відбудові
Він, як міг, допомагав.
Бо руїни ті численні
Розгрібали полонені.
А якщо можливість мали
То, крім того, будували.
Рани гоїла земля,
Розчищалися поля.
Інваліди, діти, вдови
Зачинали відбудови.
* * *
Важливу суть одної дати,
Мушу я вам нагадати.
Це було ще в ті роки,
Як прийшли більшовики.
Думав Вождь, як дальше жити,
Як країну нам зміцнити.
Бо прийшли більшовики,
Як відомо, навіки.
Тож, потрібні були міри,
Щоб з’єднати для життя
Племена, народи, віри…
Вождь дивився в майбуття.
В грудні, в двадцять другім році,
- Це забулося тепер,
В клопітних тих днів мороці
Створений СРСР.
Суть відомого Указу,
Та вождів палкі старання,
Вирішили нам відразу
Всі проблеми «Нац. Питання».
Грішних згоди не питали,
Результат тої мети:
- В одну мить усі ми стали
Рідні сестри та брати.
Я скажу вам «teat-a-teat»,
То вже мій менталітет -
Не знайти такої міри,
Щоб з’єднати різні віри.
Хіба міг хто сподіватись,
Що колись, через роки,
Змусять грішних роз’єднатись
Знову, ті ж більшовики?
Крутять люд, як циган сонце -
То «решітка», то «віконце».
Роз’єднали знов народи,
Не питаючи їх згоди.
Базу підвели належну
І, на погляд їх, надійну,
Про країну «незалежну»,
І при тому самостійну.
А ідейні диригенти
Справ тих, перші Президенти.
Мов, не можуть жити друзі
Самостійно і в «Союзі»
Та до того, щоб дожити,
Треба часу – добрий вік.
Ми ж повинні пережити
З вами сорок п’ятий рік.
* * *
Як відомо, сорок п’ятий
Був для Гітлера «проклятий».
Бо скривив він міну кислу,
Як ступили ми за Віслу.
Ну а в лютому нарешті,
Наші хлопці в Будапешті.
Згодом ми в промінні слави
На бульварах Братислави.
А у квітні ми у Відні,
Б’ємо рештки жалюгідні.
Потім репнув той заслін,
На повістці дня - Берлін.
Там були бої рішучі,
Вмерло безліч у тій «кучі».
В решті здолана дорога…
Травень, Радість, Перемога.
***
Після тих тяжких подій,
Котрі ми переживали,
Ще одних рішучих дій
Наші воїни чекали.
Бо ще десь, на сході сонця
Не схиляли голови,
Наші недруги – японці…
Чи про це не знали ви?
У японців марні мрії…
Боже – Господи прости.
Як закінчились події,
Знов могили та хрести.
Та, на жаль душевні змоги
Забувають перемоги.
А та, проклята війна
- Не забулася вона.
* * *
У нас живих, з тих пір печаль
Бентежить розум наш та душі.
В війні загинуло, на жаль,
Синів мільйони, а не душі.
І безутішна та печаль,
Тяжка, сумна, для всіх єдина.
Не вмре на вік вона на жаль,
Мов наша пісня лебедина.
Хоронять їх і в ці роки,
Хоч на землі і мир, і спокій.
Ховають в землю їх кістки
Синів, та дочок карооких.
Одних, під тихій вітру спів,
Других, під плач церковних дзвонів.
І та печаль кричить без слів,
Бо в сих їх двадцять, брат, мільйонів.
Стоїть злиденний обеліск,
Вапном побілений під свято.
На кого ж спрямувати тиск,
Що не шануємо їх свято?
Вони усі, немов Ісус,
Бо гідним вчинком смерть попрали.
І бородаті, і без вус,
І рядові, і генерали.
Вони загинули за нас,
За біль людський, і за родину.
Отож, провідай в рік хоч раз,
Могилу братську, чи єдину.
* * *
На жаль та радість перемоги
В душі залишила тривоги.
Одні співали гімн весні
- Плачі для інших голосні.
Тим, хто попав колись в полон,
І не загинув у штрафбаті,
Знов арештантський ешелон,
І десь в Сибірі «по лопаті».
Тож, їм за кілька хибних кроків,
Знов далечінь на десять років.
Загони їх були чисельні,
То наші бувші полонені.
***
Мороз січневий землю сушить,
Старого діда кашель душить.
Вечір на спогад надихає…
А дід бурчить, та владу лає.
Були стрімкими наші рухи,
Долали ми війни розрухи.
Хоч не легке було життя,
Ми будували майбуття.
Та раптом, немов грім – подія,
Умер наш Вождь, наша надія.
Тож, як країні дальше жити?
І що без нього нам робити?
Він був і «батько» нам, і «брат»,
Одним він «Бог», для інших – «Кат».
Хоч сум в серцях, а жити треба,
Природна, звісно, це потреба.
* * *
Владу взяв Хрущов Микита,
Та здолала його «свита».
Не туди, мов нас він вів,
Замість нього Брежнєв – сів.
Цей другої був породи,
Жах, любив як нагороди.
А останній із Вождів,
Нас, чорт казна куди завів.
Незабутній його вплив,
Бо «Союз» він розвалив.
Обіцяв легке життя,
І квітуче майбуття.
Де ж воно, те майбуття?
Де дорога зоряна?
Як що старцям забуття,
І земля не орана.
* * *
Тож, чортма тепер країни,
Яка мала гідний вплив.
Від СРСР руїни,
В світі безліч «бур» та «злив».
Що було, порозкрадали…
Все звели через торги.
Хоч багато чого мали,
Та тепер одні борги.
Просить Єльцин, просить Кучма
У «ідейних ворогів»,
Допомоги, хоч не зручно,
із «заморських берегів».
Тепер миром правлять «сери»,
Різні Клінтони, та Блєри.
Бо у нас нікчемні змоги.
Ми слабі без допомоги.
* * *
А в Європі – на Балканах,
Мирні землі знову в ранах.
В небі бомби над Бєлградом,
Пріштіною, Нові Садом.
Для одних, це пошук слави,
А страждають югослави.
Ось тобі і «секс-коханець»,
Президент – американець*.
Нам на захист треба б стати,
Рід слов’янський захищати.
Та на жаль, тепер ми в «тузі»
Роз’єднались, не в «Союзі».
І, хоч плач, немає змоги
Силам тим, скрутити роги.
Лікті в відчаї кусаймо
Маємо друзі – Те що маймо**
* Мається зв’язок президента Клінтона та М. Левінські. 2001р.
** - улюблений вислів першого Президента.
Всім відомо, грізній силі
Підкоряються безсилі.
Тож, не виключні надії,
І на гірші ще події.
Діждемось: – піднявся вранці,
А в дворі американці.
Із далеких берегів,
Тут шукають «ворогів».
Я онуки не політик,
І на жаль, не аналітик.
Керувати не умію,
Але дещо розумію.
Не дарма в старовину
Вигравали ми війну.
Ну а Київській Русі,
Підкорялися усі.
Ми слов’яни, давні друзі,
Наша міць, лише в «союзі».
Тож, хай віра не вмирає -
Хтось, колись, нас об’єднає.
Дід затих, десь на хвилину,
Душогрійку мовчки стяг,
Знов пожалівся на спину
І задумливо протяг:
- Ми старі, вам жити далі.
Кінець Віку через рік.
Щастя вам на дії вдалі,
І натхнення в новий вік..
СІКалін.
ID:
392323
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 14.01.2013 11:40:39
© дата внесення змiн: 16.11.2013 10:20:45
автор: Сідий
Вкажіть причину вашої скарги
|
Не погано було-б щоб хтось послухав цього діда.
