Не було в дідуся трофеїв –
хіба що протез.
- Ті трофеї мені „до фені”,
мій протез – то війні протест, -
усміхався у сиві вуса,
погляд далеко-далеко...
Очі сумні в дідуся,
ніби осінні
лелеки.
А в далеку – солдати покотом...
А протез від коліна ойкотом...
А вишні весняно цвіли...
А він все у «фрица» цілив...
Йшли друзі в атаку дружно,
і серце рвонулось пружно…
Оберегом – молитва в нього,
і кулі вп’ялися в ногу:
не в голову і не в серце…
Він, мабуть, упав найпершим.
А рота – останки роти -
рота стояла доти,
доки смерті
відчула
дотик.
Йому судилося вижити,
аби жито за друзів вижати.
Аби серце трималось твержі –
у бою тому впав він першим.
Незвичайний трофей в дідуся,
А старий – на останнім прузі...
Уночі ще ішов на танки –
розстріляла війна світанки.
Пахне в хаті паленим воском,
і протез біля діда лоском..
Згорток рук. В них горить
свіча,
і старенький гостей
не стріча.
Час у сні ворухнувся кволо –
І замкнулось життєве коло...
Вся оселя його –
з півоній…
В узголов’ї –
медалі...
Не протоптані
дідом далі…
А в онуків очі червоні –
їм жити
за діда
далі