Дивне снилось: ніби голий,
Мов біблійний муж Адам,
Дух печальний,"бомж" бездольний
Я лечу без свідків-сам.
Вечір,зорі табунами,
Місяць виставив ріжки
І медовими плодами
Пахнуть солодко садки.
Я ж лечу,мов так і треба,
Не дивуюсь,навпаки-
Відчуваю що у небі
Я літаю вже віки.
Тільки думкою одною
Легко дихає політ,
Ніби іншого пального
І не знав ніколи світ.
Врешті,буцім,біля ставу
Приземлився в очерет,
Озирнувся,щоб,бувало,
Хтось не вгледів мій балет.
Бо тоді ж усе пропало-
Доведи без ліхтаря,
Що ти божий раб Михайло,
Син Дениса Гончара.
Скажуть:"Брешеш ти,козаче,
Бо ніхто із Гончарів
Так,як ти,вночі не скаче
В очерети без штанів!"
Щось шубовснуло у воду-
Я й проснувсь на кулаці
Із усмішкою Джоконди
На ще сонному лиці.
Враз відчув земне тяжіння
Й зрозумів що не в раю.
Вліз мороз,як вовк у сіни,
Прислухається чи сплю.
І питань класичних жала,
Мов на допиті в суді:
Що робити нам без сала
І хто винен в цій біді?
Що робити-завжди знають,
Винних тільки не знайти...
От вареники й літають
Повз роззявлені роти.
І не скажеш що ледачі
І,здається не дурні.
Безталанна,мабуть,вдача
Нас притримує в багні.
Ех,навчитися б літати
Наяву,як уві сні,
В храм Господній завітати
Небезгрішному мені.
Я упав би на коліна,
Бога Батька попросив,
Щоб простив він Україну
І до себе прихилив.
Час гріхи спокутувати,
Час літати-є ж талант!
Досить жалісно зітхати
Й оглядатися назад!
Бо ж до Бога височенько
Й далеченько до царя,
Тож самому, козаченьку ,
Щось кумекати пора.
Ти ж себе за чуба взявши,
Досягнувши майже дна,
За Мюнхаузена краще
Можеш вибратись з багна!
