Якби я вмів, то зміг би, певно,
покликати рясні дощі,
аби росли для всіх від мене
дерева, трави і кущі.
Але найперше - первоцвіти:
підсніжник, ряст і сон-трава,
барвінок, пролісок тендітний,
щоб знали, чим земля жива.
Все можна, поки є натхнення
і поки бджоли ще гудуть -
перетлумачити знамення,
шукати сенс, відкрити суть.
Ось так і в гості завітаю.
Не гривні, душу віддаси,
коли Всевишній запитає:
- якого племені єси?
А як настане мертва тиша
не тільки в тілі, а й в душі,
тоді теперішнє й колишнє
ввійде в одні мої вірші.
Майбутнє не піде за мною.
Та що б там потім не було,
спливе без цього за водою
далеке давнішнє село.
А внуки певно ж схочуть знати
якоїсь правди хоч ковток.
То ж треба літописців мати –
не на село, то на куток.
А більше, може, і не треба.
Масштаби ближче до брехні
аніж до правдешнього неба.
Достатньо слухати пісні.
А з піснею й душа спочине.
І поки голос той не стих,
все буде чути про своїх
близьких і ближніх. Про родину.
І вся велика Україна
постане з клаптиків таких.