Сонячна уява місяця стирала десь у підніжжі стареньких східців до валів чорні думки про невідповідність правди історії, яка хапається за кожен 99 рік, щоб зберегти крихту молодості у відданості цифрам.
Бруківка коло вокзалу із затертими спогадами, які щосекунди змінює наступна мить, котру ми називаємо теперішнім, переводить через дорогу щойно прибулих черговим потягом. Вікно розбилося на друзки неба і все ще продовжує кволо ловити відбиток ледь чутного прощання потяга, який лише вийшов за лаштунки вокзалу.
Листя тішиться брехливими цілунками вітру, розуміючи всю фатальність тієї недовготривалої пристрасті. Потім вмерлими рухами падає під ноги перехожим, віддаючи паркові останню шану глядача емоцій.
Напівп’яні обійми дерев намагаються не порушити тишу скверика, що разом з вітром гортає ще майже свіжу газету, яка бігає асфальтом з дитячонаївним безглуздям втечі від смітника.
Клапоть квадратний неба у вікні позаминулостоліттєвого будинка невблаганно сірів, нагадуючи поступове збайдужіння на диво блакитноокої дівчини, котра щовечора завершує свій день ідеальноповторюваною прогулянкою в компанії нерухомих камінних велетнів, які все ще втілюють бездоганну грацію минувшини.
Годинник ратуші ледь стримується від спокуси піти назад, бо забув перерахувати неточно зайву краплину дощу на замкненопросторовому склі вежі.
Запах сотень тисяч стареньких сторінок в увінчаних шармом палітурках встиг заглушити натяк на запах далеко не французьких парфумів, які зранку виявили бажання випасти із сумочки відвідувачки, щоб таким чином подарувати свій дотик дерев’яно старій підлозі бібліотеки.
Мазки кожен зі своєю елегантністю припадають пилом, втрачаючи ледь непомітний тон фарби у надмірно довгому чеканні на невідомість.
Бризки дорогою до все вищого неба імітують тишу бездіяльністю, як і безліч подібних, але падаючи на феєрично гнучке люстерко блакиті творять саме свою унікальну мелодію фонтану.
Небо поволі ховає сонце у кишеню. Гранітні очі заплющені до останнього безглуздого згуку машин, що переповнюють повітря своєю гіпернедоречністю. Статуя знемагає від чекання, аби мати змогу оглянути назване в Його честь місто Франкове.
