_________________________
4________________________________________
Ось і день четвертий. Знову ранок. Нічого цікавого. Рутинна буденність. Ось тільки електрична зубна щітка чомусь перестала працювати та лишила гіркий присмак незадоволеності від техніки. Треба буде зайти до супермаркету,щоб знайти заміну, тільки, щоб обов’язково чистила зуби в важкодоступних місцях. Так а що робити? Реклама зараз – рушій прогресу, двигун всіх ідей та показник нашого попиту. Так вчать на роботі. А чому ще можна навчити в агенції молодих маркетологів? Тож приходиться вірити в те, що самі й пишемо. Далі просто – метро. Ой, добра тьотя на вході з посмішкою дала новий проїзний. Побажала доброго ранку. Дрібниця, а приємно. Ще місяць Еліс – заручниця метро. Коли вже доживу до того, що можна буде їздити на власній машинці, можна хоча б в кредит. Але обов’язково свою. Але поки що ярмом висить той кредит на квартиру. Ну що ж, ще 17 місяців. І все. Добре, що не довго. Тож і приходиться поки що працювати на роботі. Виконувати всі обов’язки, працювати сумлінно. Ось і зараз, навіть на обідню перерву часу немає. Просто замовлення, доручення, нова кампанія. Тобто, приходиться вигадувати щось нове, й намагатись не повторювати минулих концепцій. Сидиш за комп’ютером, і час минає непомітно. Минають хвилини. І немов мухи осідають нові обов’язки. Але все менше і менше. І то добре. Час сплинув непомітно. Десять філіжанок кави. Пів пачки цигарок. Ось так минув день. Захрипів вібровикликом телефон. Незнайомий номер… Дивно... Підняла слухавку.
– Так, я вас слухаю.
– Привіт, Спілберг! Як життя-буття? Що нового? А я в Києві! Томлюсь на шумному вокзалі. Щойно з потягу!
– Я, звичайно, вибачаюсь, а хто це?
– Це…що не впізнала? Це Антон.
– І в жилах похолола кров… Антон. Це ж він! Перше кохання… Перший поцілунок… Перший секс… Перше бажання бути поряд і не розлучатись… Перше почуття дарованого і свого. Далі – просто буденність, що не дала можливості в сімнадцять розвинути почуття. Щось, що зруйнувало все. Просто мовчанка всі ці роки. Просто тільки поздоровлення на пару свят в рік. Кожного року здоровенний букет квітів на 8ме березня та день народження і один і той же підпис. «Та, що дала змогу жити». Приємно. Приїхав. Згадав.
– Вибач. Не впізнала. Але тепер так. Що ти тут робиш?
– Та, можна сказати – в справах. Можна сказати, просто надовго. Так що, може зустрінемось?
– Та можна. А коли і як?В тебе є якісь плани?
– Та поки ніяких. Заїду, кину манатки до товариша. І, в принципі, я вільний. А ти там як, ніяких грандіозних планів?
– Та поки що на роботі. Працюю потихеньку. Але десь до 7ї буду вільна. Давай в центрі о 8й біля фонтану на Хрещатику?
– Добре, чекаю зустрічі!
Ось і все. Один дзвінок. А далі ніяких думок щодо роботи. Просто відчуття польоту. Ніби й не було цих років. Ніби все пройшло повз. І тільки мурашки по шкірі все ще не дають забути минулого. Все ще нагадують про відчуття легкості і омріянності, що дарував він. Просто банально хочеться поглянути в очі. Відчути легкий дотик руки. А було все правда, як пензлем промальовано на картині. Тонко, тендітно, з відчуттям. Все, пора закінчувати. Тим паче, що обіду так і не було. Тож, хутчіше додому. Бо пора на зустріч. На зустріч з минулим. Так банально. Але чомусь згадалась фраза з однієї соц. мережі. «Подзвонило минуле, сказало, що скучило…» Саме так. Ніколи не знала, що таке буває. Ніколи. До сьогодні…
