Б’ють в дзвони,
Але ж спить народ.
Заснули сном же не просвітним.
Тепер же словом не привітним,
А все лихим, нас покривають.
Вже ж люди, як собаки лають
Один на одного. Дурні.
Горять в пекельному вогні,
Хоч на землі сидять в роботі,
Для когось спини гнуть.
Покірно в кайданах же йдуть
Куди пошлють…
Закрили уші нам брехнею,
Щоб ми не чули той же дзвін.
Розлився він давно землею,
Все закликаючи до змін,
А ми ж все далі на колінах.
Рахуєм щастя по хвилинах.
Життя ж ще днів зо п’ять лишилось.
Дитя на груди похилилось,
Заснуло сном своїм ясним.
Заснув народ же вільний з ним
І не пробитися до нього.
Забули про героя свого,
Що захищав правду та волю.
Продали ви же свою долю.
І що вам легко в рабстві жить?
Дітей народжувать, любить?
Ви ж прирекли себе на страту.
Чекайте на свою зарплату,
Що вам дадуть пани величні.
Вони усі такі окличні.
Вони у золоті та сріблі,
А ви…
А ви на клоунів подібні.
Скакаєте, щоб прислужитись.
А якщо скажуть вам убитись,
Ви побіжіть і пригніть з скелі!
Чому ж часи такі веселі,
Що більше плачем ніж сміємось.
Самі з собою тільки б’ємось,
А проти них ми боїмось.
Вони ж підуть, мабуть, ось-ось…
І заживем тоді, як люди.
Дурні ви!
Тож закрийте груди.
Нема чого рубахи рвати,
Якщо лиш на словах казати,
То ви герої, молодці,
А як до діла – не бійці.
Вам краще у надіях жити.
Думки ж про сьогодні
Нам лишити.
ех 
