Розча́хнули навпіл стовбури
Віковічних дубових велетів,
Руки-віття зламали буйнії,
Підрубали опори в корені.
Що вам треба? - питали велети,
Шепотіли високими скронями,
- Чи ми затінком не прислужилися
Сонце-зірку ховаючи гіллями своїми?
Чи ми вам не служили затишком
Щоб спочити з дороги далекої,
Чи під тілом своїм не ховали
Тих, хто тікає від долі нелегкої?
Чи води вам не підіймали
З надр глибоких земельки тве́рдої,
Диких звірів не рятували
від голодної наглої смертії?
Чим же ми завинили вам,
Чим же не догодили ми,
Нащо нищите все тут і там?
Нас бо тут не садили ви!
-Не потрібні нам ваші затінки
І водичка чиста джерельная,
Не корисні нам жолудь-ягоди
Так же само як листя зеленеє.
Нам і байдуже що ви можете,
Що рятуєте звіря-пта́шину.
Не зламали вас ві́три й блиска́виці,
Але ми тим всім не дорожимо!
Се почули прадавні велети
Та й змирилися в невідворотному,
Шелестіли востаннє кронами,
Тихо плакались один одному.
Та й захмарилось небо чистеє,
Та й пропало десь світло яснеє.
Ще ж хотіли пожити бо,
Умиватись дощами ря́сними...
Все довкола неначе затьмарилось, -
Сік-життя утікає поволії;
Свою силу втрачали велети
Та конали в предсмертній агонії.
Вже не чутно скрипучого скреготу
Що от вітру гілля колихалося,
Вже не чути і співу пташиного,
Що у небо блакитне здіймалося.
"Хто бо взнає що з нами сталося,
Хто розкаже по світу трагедію?"
Мертве листя іще колихалося
На повалених диво-велетах.
...
Так було. Але тим не закінчилось,
Бо життя все ж не знає спокою:
Навесні бо із пня почорнілого
Пнеться вгору гілля́чко моло́деє.
Ще не знає ні вітру, ні холоду,
Ні трагічної предків доленьки;
Та повітрям й дощем захлинаючись
Підростає на зміну поволеньки.
Розів'ється зеленим пагоном,
Розростеться могутнім велетом -
Буде затінком в спеку радувать,
Пташенят молоденьких лелеяти.