6_____________________________________
Зранку прокинулась не від будильника, а від писклявого голосу телефону, що хрипів, мовляв вам смс… Ого, кого це зранку сподобало на такий подвиг? Ось і він. Антон. «Доброго ранку! Гарного дня! Коли зустрінемось?» Ого. Нежданчик! Напористий хлопець. Ну що ж. Скидатись на зайнятість в п’ятницю буде недоречно. Тож, прийдеться ще раз витримати цей поєдинок власних картань і розривання між свідомою холодністю і підсвідомим потягом. «І тобі доброго! Дуже дякую і нехай в тебе все вдасться. Не знаю. Робота сьогодні до 6ї. Так, що вирішуй сам. Напишеш.» І обов’язково поставити смайл в кінці. Мовляв, дуже посміхаюсь і скажено рада чути і бачити тебе. Ви помітили, що ці кодовані символи змінили та спотворили наші емоції? Вони насправді вже втратили своє значення. А стали просто аксесуаром до будь – якого печатного тексту. Інколи, набираючи звіт, ледве втримуєш себе, щоб не поставити цей значок, на кшталт того, що «ціни на продукцію впали за місяць на 20%», і в кінці обов’язково «:((». Або «прийміть, будь ласка, до уваги минулу концепцію нашої компанії. Що в повному обсязі розкрила тенденцію і цілісність вашого продукту та стилю». І тут поставити «хД». Або оці ще фразочки. «Автор жжет!». «Падсталом!» І, звичайно, «ржунемогу». Так, це просто дань моді та часу. Всі ходять, як штамповані. Нещодавно, спитавши, як я виглядаю почула «+5». І це було найцензурніше. Ми стали заручники цієї «псевдо фешенебельної» манери спілкування. Фе, іноді аж нудить від цього. Куди ділась культура комунікації? Ей, прокиньтесь люди. Не можливо завжди посміхатись всюдисущою голлівудською посмішкою. А іноді б так хотілось… Просто на delete поганий настрій… Просто видалити всі зіпсовані файли… Очистити кошик… Персоналізувати власне життя, як робочий стіл – на свій смак… Вибрати заставку... Змінити фон... Просто перемотати те, що не подобається… Видалити непідходяще оточення… Ой, як би хотілось іноді форматувати пам'ять! Але, на жаль, це – не можливо. Нажаль. Тобто, доводиться самому грати роль смайлика. Всім посміхатися. Мало кому довіряти. Самому вибирати й оновлювати сторінки нашого життя. Бо, як кажуть, посміхайся, всім байдуже, що у тебе і на твої негаразди. Ось якось так, у роздумах про сучасну культуру, чи то пак її відсутність, пройшов ще один робочий день. Смс від Антона так і не прийшло. Ну що ж. Телефонувати першою, і набиватись, якось негарно. Тож, просто дорога додому. Просто – чергова мелодія. Потім – у полоні радіохвиль. Дякувати Богу, ще існують гарні дискжокеї та МС. А то, померти б всім заручникам доріг від нудьги зеленої. Ось і вдома! Можна скинути з себе цей класичний костюм, зняти маску потенційної бізнес – вумен, а поки що претензійної працівниці на поприщі реклами, і залишитись, як то кажуть, без гриму. Просто – спортивний костюм. М’який та рідний. В якому завжди комфортно. Який вже давно пережив з своєю крейзі – господинею і незгоди, і радощі. Так якось смішно. Але одяг – це ще один важливий атрибут нашого всемогучого «я». Він диктує все: і настрій, і поведінку, і стиль спілкування. По ньому судять і зустрічають. Що може розповісти, здавалось би, цей просто засіб прикрити наготу власного тіла про власного хазяїна? Майже все. Соціальний стан, звички, сферу діяльності, навіть настрій і ситуацію в житті. Але в цьому плані Аліса завжди вирізнялась. Бо, бачте, не звикла бути стандартною. Тож, в різні дні можна було побачити різні образи. Її часто звинувачували в аскетичності, аристократичної, пацанській чи занадто субкультурній зовнішності. Але, мабуть, така вона була і в житті. Невизначена. Мінлива. Різна. Але завжди віддана собі. Близьким. І власним принципам. Просто – жила відчуттями. Намагалась не грати в життя. Просто потребувала щоденних змін. Жага до нового. Ось, якось так і підкреслювала це одягом. Як могла. На власний смак.
І ось довгоочікуваний, чи то пак вже неочікуваний дзвінок. О пів на дев’яту. Дивно. Але телефон закричав. На екрані зрадливий смайл і ім’я Антон.
– Привіт. Не думала, що ти подзвониш. Навіть вже не очікувала.
– Вибач. Справи затримали. Навіть не мав змоги нещасну смску кинути. Телефон – зрадник, сів. Але мабуть ти вже сьогодні не захочеш нікуди йти?
– Та просто пізно вже. Якось поки зберусь, поки те, се …
– Тож, може, я приїду? Посидимо, побалакаємо. Замовимо їжу.
– (так якось дивно…це типу впустити його у власну фортецю…перейти ще одну межу…знову не піддатись спокусі…але відмовляти – теж якось необґрунтовано) давай, добре придумано. Тоді записуй адресу.
– От і домовились.
Вже через пів години він був на місці. Знову з квітами. Знову улюблені троянди. Дім почав потроху перетворюватись на оранжерею. Ми замовили їжу. Переглянули фільм. Якась чергова англійська комедія. Просто, щоб убити час, та не надто просторікувати про життя – буття. Випили вина. Відтворили в пам’яті часи бурхливого минулого. Віддались в руки часу. Головне вчасно зупинитись. Щоб не хотілось ще щось пригадати, а головне спробувати відтворити. Тож, настав час прощання. В повітрі зависла атмосфера…«а, може, спробувати?» Може, просто переступити межу. Розірвати грань, без наслідків. Просто поринути у невідомість. А далі – будь, що буде. Так, стоп, що значить, а далі? Ні. Годі. З колишніми нічого гарного не вийде. Це все – вже минуло. Це було, існувало колись, але вмерло. А небіжчиків чіпати не можна. А то ще будуть являтись потім страшними привидами і нагадувати про себе все подальше життя. Тож, просто фразою: «мабуть пора закінчувати. А то вже пізно». Аліса просто скінчила ґвалтувати власну свідомість. Вираз обличчя дещо змінився. Антон трохи знітився. Але потім згідно кивнув. Попрощались. Ось так пройшов ще один календарний день. Ще один аркуш злетів додолу. Підсумки підбивати рано. Адже, нарешті, Еліс дозріла, щоб дістатись до свого пошарпаного сіренького блокнотика. Як то кажуть, прийшла муза. А їй самій вибирати час відвідин. Потрібно частувати, якщо вже вона вибрала саме тебе. Тож, Спілберг кинулась виконувати ці обов’язки. Відкривши блокнот, строки самі почали писатись. Просто так, одна за одною. Якось не вибагливо. Про маленьку дівчинку. Що жила у власних мріях. Що намагалась створити ідеальний світ. Утопію. Що просто плекала мрію, про щось гарне, добре, вічне. І мала на рахунку лиш одне чарівне заклинання БУДЬ ЛАСКА! Ось такі причудливі думки роїлись в голові і лягали на папір, в формі нового сценарію. До сьогодні тільки 2 фільми для не такого вже й широкого загалу були екранізовані і куплені за сміхотворні копійки в Аліси. Але все це робилось не задля слави чи грошей. Це просто можливість викласти своє бачення світу. Як у художника картина, у архітектора будівля, у музиканта – пісня. Хоча, щодо останніх, то зараз не факт. Наразі наш шоубіз більше нагадує курник. Де кожен, вибачте, намагається залізти повище та, ой, знов даруйте, за мою французьку, нагидити на ближнього. Щоб лише залишитись в пам’яті. А не пробували залишитись в серцях навічно, а не в голові просто на мить? Не всі звичайно. Є ще щось, що радує. Що не дає лишитись байдужим. Що викликає якісь емоції, крім нудоти. І це радує…З цими думками і поринула Еліс в новий день. Де планувала просто виспатись. Це інколи так необхідно…
ID:
429805
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2013 17:54:47
© дата внесення змiн: 06.06.2013 22:46:09
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
