Мій друже, пригадай -
Століттями не мали права на свободу.
А що ж тепер? Вона в руках,
та нагло вислизає.
Татарське й польське замінилось
на московське іго,
Що лютим вовком тихо наступає.
Він руку простягнув на землі і кордони,
На наше місце хоче посадить собі подібних.
Уже будує без вікон вагони
Щоб вивезти подалі наших рідних.
Він хоче керувати сонцем і блакиттю неба,
Вирубувать безжалісно гаї й ліси;
Вода й повітря - ось що йому треба,
він не збагне ніколи значення краси.
Повітря струєне? - Йому і байдуже,
він ще додасть щоб швидше спекатись,
Він воду струїть, якщо треба,
А потім зробить так, щоб ми не дихали.
Хтось скаже: "То усе брехня!
То є наш друг. Він хоче нам добра.
Він щедро нам дарує срібло й злато."
Ну що ж. Нехай? -
А далі змовчимо?
Бо підлих зрадників у нас завжди було багато -
Вони готові зречення свого,
За жменю срібників продати свою душу кату,
Продати в рабство будь-кого,
Та й рідну землю сплюдрувати.
А як же ти? У тебе інша думка?
Не біда! Продовжуй думати
Та вже не тут, а десь далеко там,
Де вічна мерзлота у кригу
Сковує твої промерзлі руки й ноги,
Де сніжна білизна сліпить,
Де каторжні дороги.
Ведмеді білі замість рідних коней і корів,
А замість ластівок веселих - зграї хижих круків.
Ти, замість того, щоб сидіти в колі
рідних, друзів та знайомих -
Серед таких же як і ти - бритоголових
сидиш на лаві в камері тісній.
А за вікном не тихий шелест вітру - справжній буревій,
І серце тихо плаче від розпуки.
Ну що, сподобалось? Атож!
Тоді бери й міцніш тримай
В руках свою священну зброю.
Сміливо йди вперед. Не забувай -
ти не один - ми всі з тобою.
Не словом, - ділом проженемо
Звіра хижого із нашої землі.
Покажемо що ми живі й живемо,
Ми є народ, що вже встає з колін!
