Я - кратер на Місяці, залишений циганами-блукачами
В промінні зірок я буду твоїм серцем і твоїми очами
Тими очами, що печать поставили в моїй душі
Тим серцем, що не б’ється в пустоті
На стражі сяйва із пейзажів глибини небес
Космічний простір розітне напів пустий експрес
В якому місце для Красуні й Горбуна, це ті, прекрасних ідеалів бунтарі
Загублені в Середньовічних лабіринтах де Парі
Вони - не ми, вони приречені на вічність, а ми не більш ніж маленької поезії герої
Ті двоє не ховають почуттів своїх за щойно створеною грою
В якій і правила не вказують шляхів
Тому ж і я, не бачивши дороговказу, на смугу руху зустрічного вночі забрів
Я стежку, що веде до твого дому, відшукав і хоч вона коротка, але я все ж заблукав
Удень з вогнем, вночі бо сліду ідучи, того що не існує не знайшов, того що втратив – і раніше я не мав
До лав самотніх став мов Місяць від зірок далеко уночі
І блиск в очах помітний крізь оптичні телескопи, котрі націлюють астрономи і глядачі
Ти все смієшся, кажеш є і красивіші, кажеш не існує ідеалів
А я кажу, що їх обличчя друкують на афіші, і колір їх очей залежить від студійних гонорарів
Я у полоні зоряного шляху, в бік не відступаю
Хтось просить провести в безодню ілюзорних марень, а я слів у відповідь не знаю
Я - Алігатор Піренеїв, пейзажів диких хижий звір, я був
Тим хто забрав тебе зі сніжних піків, з вітру забутих Зевсом гір, я не забув
Що проводжав по хвилях, на свободу, де була не тільки ти, а ще мисливці - що захопили долини всіх приток ріки Гвадалквівір
Чим це шкодило мені? Нічим, не зрівняється кохання, навіть зі смертю або ранами, що мов тавро гріхів безцінної розради - лишають шрами від розпечених рапір
Загублений в пісках піднебесної арабської в’язниці
В яку потрапить той, хто у шляху наміченому долею зброю богом дану склав і заблукав
І наполегливості першої прохожої душі піддавшись всі таємниці розказав
Загублений велінням безрозсудних сил - все біг і біг, тікав туди де міраж свободи заховав очам свинцевих грат далекий блідо-синій небосхил
Я - кратер на Місяці, залишений циганами-блукачами
На зорі дивлюсь твоїми очами
Крізь сльози, що барви змивають із глухої порожнечі
Туди, де порожньо настільки, що нема причин для втечі
Лавиною із льодової шапки Марса зустрінусь з лавовою річкою, що до екватора тече
Зійду крізь пил обпечених спекою, пальцями розтрощених фортець
Туди, де вперше запитав ціну, на пам’яті моїй приємних згублених речей
Вони безцінні і їх втрати незворотні, незворушно відповів судного престолу зречений мудрець
На циферблаті згублені ілюзії лишаються стояти, а стрілки стрімко вдаль від них тікають
Удари маятника щогодини про минуле, поховане у часі, натякають
Ми із тобою пам’ятали кожну з тих ілюзій, то наше спільне, що веде у забуття
Такого довгого, гірко-солодкого, нестерпного або ще довшого але самотнього життя
Я ясновидець і провісник світла для пітьми нічних шляхів
Я бачу як прилітає щастя, відблиски його приносить небо на крилах диких степових птахів
Це щастя прилетить до тебе, чи поділиш ти його зі мною
Напевне того не вистачить тобі, поділишся і ще не раз своєю долею гіркою
Тією вічністю сумною, що на словах сказати важче ніж мішок з камінням над своєю головою підіймати
Де кожен камінець, котрий ангел підібрати із її дороги в пекло зміг
Прийняти і осмислити душею, за кожен камінь сміливо перед стадом розказати
Бо кожен камінь той - душі твоєї гріх
Я – лист акації, росту в супротив вітру-урагану
Котрий змагаючись зі мною розвіває всі слова твого солодкого обману
Я бачу сумніви розтерті в пил, що з ним несуться у далечині
Це сумніви чужі, а ті, що я ділив з тобою, до сих пір сидять в мені
Міцні вони мов лавою запечений каркас граніту
І закривають душу й серце не від Сонця променів, від барв і почуттів усього світу
Слова дощами ллються, по каменю стікають наче сльози - змінюють росу
Гранітній скелі байдуже чи дощ іде, і вистоїть вона ще не одну грозу
О так, я айсберг, пливу за хвилями маршрутом без кінця
Гренландський вітер-майстер вирізав суворі лінії мого лиця
Ніхто не зна чи я напів потоплений, чи вже напів повсталий, але точно вбивця й підкрадаюсь тихо
Тривожить ніч беззоряна, передбачає лихо
А ось і я – Титанік, шлях мій в бік Нового світу, тільки сила, що не знає алфавіту визначить чи час мені стати до бою
Це сьогодні, що минуло вже давно, а рік тому наново крутилося в кіно
Не розминувся я з самим собою, лиш краєм небезпеку зачепивши
У крижаній воді не мало люду погубивши я також пішов на дно
Чи знаєш ти, що відчуває серце залишене в безодні невагомих океанів?
Тих просторів що відділяють твій наркотично-небезпечний погляд, на відстань світлових хвилин
Що поміщають в себе сторінки мільйонів не написаних романів
Про те як останній полум’я рожевого протуберанець боїться кратера в якому вже нема води
Я - кратер на Місяці, залишений циганами-блукачами
Та темна пляма, що світло з твоїх вікон забирає ясними ночами
Все повільніше Сонце розганяє часу плин
Та хоч у світлі, хоч і в темряві, а завжди я один
Тілесно-чорний силует, наївно думаю - за ним і справді диво
І байдуже чи ходять поруч люди, котрим не в силу зупинити зливу
Тебе ніколи не забуду, а ти частіше посміхаєшся, напевне вже щаслива
Як тільки-но закрию очі, вже загублена, на пам’яті така вродлива
А пам’ятаєш, як ми удвох сиділи на краю веселки?
Де пасма сивих хмар сплітають у клубок край неба й край Землі
Ти очі свої роглядала у люстерко, сміялася зі слів моїх і посмішку залишила на склі
Я й сам собі сміявся, поки не побачив тюльпанів жовтих пелюстки й розлиту каву на столі
Ти повертаючись в останнє і не сумувавла, обмовилась "літай поки палає кров у жилах"
Тоді у мене відібрало мову, я ж втратив все, бо саме ти мені давала крила
І я шукав, шукав, шукав, щось, що зуміє принести мені удачу, що б не сталось
А ти усе ішла, ішла, ішла, не оберталась
Опісля Сонце завітало у прозорі вікна до твого будинку №8
І у планет, що оберталися навколо, гнулись вісі, щоб торкнутись ґанку
Я згадував як розпускала ти волосся, слухаючи серенади під вікном до ранку
Одна серед мільйонів, загублена у дикому степу циганка
Написані про тебе повісті, етюди і казки, забуті, спалені старі листи
Опівдні мило з небосхилу світлом бавляться зірки, все мало б бути навпаки, як би їх не манила ти
І, знаєш, я не в силах опиратись тим космічним силам, що притягують розпечені тіла
Коли всього життя ще мить, обірветься роман, його засипить, в зраду, попелом вулкан
Ти розчинилась поглядом в блакиті неба, напевне знала, що так треба, коли з небес у мене вдарило прекрасне почуття до тебе
Те почуття, казкове мов у сні, під звуки скрипок і твої пісні
Від блискавки із неба стало вмить і прохолодно і спекотно, мова не вдавалась, голови не слухалося тіло
Невже тобі не стало зразу зрозуміло, що
Я - стовп на Місяці, залишений циганськими очами
У світлі маяків, я буду ховатись за твоїми одинокими ночами
І падаючи в прірву, ідучи на дно, приходити до тями
І пам’ятати кожен атом, що знаходиться між нами
ID:
450929
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 25.09.2013 22:11:16
© дата внесення змiн: 25.09.2013 22:11:16
автор: ura0701
Вкажіть причину вашої скарги
|
