28.09.2013* 15:00
Липень 1990 року.
Місяць бурхливого входження у Одержимість.
Маятник.
Неймовірно простий інструмент, яким споконвіку користувалися люди - бусинка на ниточці. Тримаєш в руці нитку, бусинка висіть на ній, дивишся на неї, подумки задаєш питання і маятник відхиляється в той чи інший бік, показуючи "так" чи "ні". Проста, здається, операція. Але маятник , як і будь-який прилад в суто фізичному режимі праці, вимагає додержання техніки безпеки, бо порушення її веде до Одержимості. Я тоді нічого цього не знав, тому благополучно через маятник втягував себе у цей стан.
Голос мовчав. Тільки після того, як я почав викарабкуватися із цієї форми Одержання, для того, щоб потрапити в іншу форму, Голос, а я вже тоді свідомо з ним спілкувався, надиктував мені правила роботи з маятником та основи техніки безпеки. Але текст був настільки сардонічний та навіть відверто лукавий, що я відклав його і навіть не переписував начисто. І тільки в 2006 році, нарешті, враховуючи свій багатий досвід, написав ясні правила виготовлення маятника та техніки безпеки роботи з ним.
Відбулися дві події, які примусили мене зрозуміти, що робота рамкою та маятником вимагає від людини дотримання, як мінімум, здорового глузду.
Мені треба було заскочити у майстерню та взяти якійсь документ. День, жарко, кімната майстерні розміром десь п'ять на п'ять метрів заповнена сонцем, що грає в ній через вікна, які розташовані в стіні цокольної частини напівпідвалу. Швидко сідаю за столик прямо напроти дверей, висуваю шухляди у пошуках документу і бачу моток лески, яку використовували тоді всі архітектори для натягування рейсшини. І миттєва думка: "Треба зробити маятник і ще раз запитати про долю сім'ї!" Щоб таке використати в якості бусинки? Тягар потрібний. Бачу гайку до болта М6. Не довго думаючи, відрізаю шматок лески потрібної довжини і прив'язую до неї гайку. Ставлю руку, але не встигаю нічого ще запитати, як бачу, що від моїх пальців по лесці біжить до гайки біло-блакитний шнур світла. Як тільки він досяг гайки, так зразу вузол на лесці тихо і спокійно розв'язується. Гайка впала на стіл.
Це неймовірно мене розізлило. Беру гайку, знову прив'язую її, тільки тепер на п'ять вузлів, і готуюсь знову задати питання. Але не тут то було! Все повторюється: тече шнур біло-блакитного вогню, досягає гайки і п'ять вузлів спокійно розв'язуються один за одним. Від цього я втратив голову.
Встав, взяв бинт і до нього прив'язав хірургічні ножиці, якими користуюсь з часів студентства. Тільки я випростався і приготувався задати питання, як відчув, що праворуч від мене з'явився Хтось невидимий, ростом понад два з половиною метра, неймовірно сильний. Я не бачив його, але одноразово всім своїм єством бачив якось позареально. Цей Хтось з таким презирством і співчуттям, з такою насмішкою і сарказмом, з такою добротою і засудженням дивився на мене, що мене охопи сором. Сором був суцільний, як скафандр по всьому тілу. Я впав на стілець, кинув голову на стіл, закрив її руками і почав згорати від Сорому! А Невидимий Хтось повільно щез.
Пізніше Голос сказав, що у мене заборона працювати маятником на сім днів, але я не працював ним майже півроку.
Щось подібне відбулося у мене і з рамкою, після чого я припинив її брати у руки. Вона досі стоїть в стакані разом із пензлями, але я з того часу не працював нею.
Я теж на короткий час заскочив до майстерні. Сів за робочий стіл - дошка довжиною два метри і рейсшина на ній такого ж розміру. Коли сідав за стіл, то в очі кинулась рамка, яка висіла на стелажу на гвіздку. Взяв її в руки.
Зліва від мене були вікна, через які сонце плямами звично грало в кімнаті. За спиною - стелаж, на якому на відкритих полицях стояли різні проектні причандалля, чашки, пляшки, фарби і пензлі, окремі книжки. Нижній ярус стелажу виступав трохи від загальної поверхні. Там були дві товсті дубові дошки, на яких лежали великорозмірні книжки і журнали по архітектурі і мистецтву. Полиці закривалися теж дубовими, міцними і ретельно підігнаними дверцятами.
Я витягнув перед собою руку із рамкою і встиг тільки подумки сказати: "Що треба мені зробити, щоб...", як за моєю спиною, там, де лежали великоформатні книги та журнали, роздався грохіт - явно впали полки. Сиджу мовчки. Згадую, що вчора діставав звідти журнали і ще здивувався капітальності полиць.
"Якась ахінея" - думаю. І продовжую далі формувати своє питання: "Що треба мені зробити, щоб зберегти сім'ю?" І не встиг я закінчити своє дурне питання, як за моєю спиною з різким гуркотом розпахнулися дверцята і товстінні книги та журнали великоформатного розміру вієром вилетіли, пролетіли паралельно підлозі і одноразово голосно впали на неї.
Все волосся на моєму тілі стало дибки. Це був не переляк, а жах. Тим більше, що після цього повисла тиша - щезли звуки з вулиці, шуми від сусідив зверху, тихе бурмотіння радіо.
Вискочив із майстерні мов ошпарений. Довго не міг потрапити ключем у замок, щоб закрити двері. А коли, нарешті, по навпівсходах викарабкувався на вулицю, то майже побіг на ватних ногах не в парк, через який завжди йшов до метро, а у протилежний бік, і зробив це не думаючи ні про що. Жах ще сидів на мені у сторчком стоячому волоссі.
16:05
ID:
451428
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.09.2013 16:14:08
© дата внесення змiн: 29.09.2013 08:36:31
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
