Я так давно тебе шукаю серед цих зірок…
Я пережив мільйон світів, аби тебе знайти.
Мене не покидають марення каштану кіс,
Сапфірових морів дарунок - та глибока синь.
Я мандрував, але без тебе нікуди піти,
Ти міжпланетним ліхтарем гасила наглу тьму.
Я забажав понад усе тебе, криштальний трем
Пронизував мечем, поезію зібравши з вуст.
Я об’єднав мелодію війни і тишу гір,
З’єднав у сплав серця людей та вічний діамант.
Левіафан віддав на щастя свій молочний зуб,
І в цю сурму століттями кричав твоє ім’я.
Та ти – не тінь, не спогад, не мета, не ідеал,
Ти є жива, ти дихаєш, ти маєш чути спів.
Я вперше розбиваю табір у сузір’ї Пса,
Почуй мене, почуй, або, принаймні, відпусти.
P.S. Амок – це нав’язливе бажання, яке не дає спокою та не відпускає аж до самої смерті.
