Як же важко без потрібних слів,
Без уваги, погляду, обіймів,
Без натхненних вільних почуттів,
Що у дні тривоги так потрібні.
Всім на світі хочеться тепла,
Бо без нього щастя помирає.
А яке ж без щастя є життя?
Так, здається, що його й немає.
Кожен має певний свій підхід
І до кожного замка є певний ключик,
Та увага всюди лишить слід,
Бо вона для всі сердець жагуча.
То чому ж ніхто не змінить світ?
Всі вже звикли до стереотипів,
Але як тоді зламати лід
Тих годин заледенілих типів?
Хто знайде частиночку тепла
І заселить в душі потерпілих,
Щоб надія в серці ожила
І звільнилась від претензій сірих.
Я, наприклад, прагну ще тепла,
Бо моя душа не є камінням,
Я не можу жити без добра,
Бо життя без нього є падінням.
Хто би що для мене не шукав,
Всі ключі мені є недоречні,
Ні один неправильно дібрав,
Бо усі замки є заперечні.
Особливий я в житті замок,
Ті ключі об мене поламались,
Бо один малий невірний крок -
Й механізми рухатись боялись.
Кожен з нас є тим самим замком,
Який важко просто відчинити,
Та з добром, підтримкою, теплом
Буде легше щось таки зробити.
Та усе ж чогось не вистачає,
Щоб відкрити потаємні двері
І ніхто, мабуть, цього не знає,
А все ж просто – вихід не з пустелі.
Треба дати щирої любові
І уміти трохи почекати,
Щоб навчитись бачити казкові
Ті скарби, що треба відчувати.
