Захмурено осінь хвилює думками:
Де спрагле і пристрасне літо знялось..?
Бо наче злетіло десь поміж житами,
І наче забуло, що там відбулось.
У ніжнім цілунку заплутались стебла,
На плечі схилились волошки чудні,
А вись синьоока безмежна і тепла…
Було це ж, було, а неначе вві сні.
Так щиро і щедро любились… тілами
Горнулись, горіли із спекою дня.
Вона не питала поради у мами…
А просто без броду ішла навмання.
Кохання співало і множилось в груди,
Його не спиняли і зливи рясні.
Любилися в щасті, й здавалось, не буде
Розлуки ніколи… здалося й мені.
Бо пристрасть така , наче сяйво від грому…
Теплилися в літі цілунки сердець.
Кохалися так… «що набили оскому»,
Яка спопелила усе нанівець…
Схилились жита тяжко спілим колоссям
І небом волошки уже відцвіли.
Лиш тиша дзвеніла своїм безголоссям…
Та чути її Вони вже не могли.
Засмучено осінь хвилює думками…
І літо лишилось десь там на межі.
А Він і Вона, наче хмари вітрами,
Стирали кохання… бо стали чужі.
На жаль так часто буває..(
*
А дощ малює твій портрет
На синім склі…
Такий красивий був сюжет
Та щез в імлі…
Ще поцілунки на устах,
Як маків цвіт.
Тріпоче серце наче птах
В руках твоїх…
Ще мрія за тобою вслід
І погляд мій,
Та слів твоїх холодний лід…
Уже чужий ...
І краплі, міріади їх…
Не видно сліз
Ти моя біль, забутий сміх...
Солодкий гріх…
=====================Дякую Вам за чудову поезію.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро, Олександре 
