Одного разу я гуляла,
Тоді, коли вже сутінки
З двору десь пішли.
На землю темрява
Вже впала.
Я сама собі гуляла,
Нічого не шукала,
Нікого не чекала,
А просто так ішла.
Всміхалась і молилась,
Під світлом ліхтарів.
Та раптом голос
Я почула, ніби-то
З гори.
« Гуляєш ти сміливо і
Не боїшся темноти?»
Підвівши очі в небо,
Де спалах місяця й зірок,
У голові майнула відповідь,
Від зібраних за день думок.
«Чого боятися, чого ховатися,
Якщо не зроблено тобою
Ні зла, ані великих помилок?»
Зі мною голос знов
Заговорив: «Але буває
Так, що безневинний
Постраждає, а винуватий
Живе, панує, все насолоду
Здобуває».
Не я, а голос інший за мене
Відповів:
« Таке буває. Але…
Від тієї насолоди гіркота,
Буває, за безневинних
Розплата теж наздожене».
У темноті гуляти – то не
Страшно, у темноті і тиша,
І спокій є.
Страшне лиш те,що
В світлий день жорстокість,
Підлість від людини до
Людини йде.
Але за все в житті,
Хоч радісна винагорода,
А хоч сувора кара є.