З-за дерев, з-за лісу темного
Піднімалась зоря рум'яна.
РозсипАла диво-веселкою
Промінці вогнисто-багряні.
Запалали ясним полум'ям
Старожили - могутні сосни.
Нарядили зелену хвою
В золотавий колір осені.
А навколо роси-перлини
Відливали червоним блиском.
І над озера срібним плесом
Очерет шепотівся низько.
Того ранку за руку з сонцем
Випливала, мовби нізвідки,
Чи не з тих же зарослів темних
Білосніжна краса-лебідка.
А услід ватагою струнко
Пливуть лебедята-малеча.
І дробилась гладінь дзеркальна
На смарагдовії колечка.
Від тихої тої заводі
Ген-ген до берега другого
На срібній поверхні озера
Струменіє широка смуга.
Зникла в мареві лебідонька,
Заховалася білокрила.
Там, де береги мовчазнії
Шовкова травиця укрила.
У зеленому тому царстві,
Прихиливши голівки ніжні,
Шепотілися зі струмками
Квіти-лілії білосніжні.
Стала кликати лебідонька
Лебедят своїх на поляну.
Погуляти по моріжечку,
Пощипати траву духм'яну.
Виходили лебедяточки,
Копирсалися у травиці.
Осипали роси перлинки,
Умивали в ній свої лиця.
А навколо блакитних квітів
Пряні хвилі колихалися.
І мов гості з країв далеких,
Дню новому посміхалися.
І раділи діти маленькі,
Поміж трав зелених бродячи.
А лебідонька білосніжна
Стерегла, очей не зводячи.
Як змія шурхотіла в траві,
Чи шуліка летів над гаєм,
То гелгоче лебідка біла,
Лебедят до себе скликає.
І збігалися лебедята,
Під крилом шукали прихистку.
А як тільки лихо минало,
Пустували знову, крихітки.
Ой, не відала лебідонька,
Що вже доля її склалася,
Що від сонця золотавого
Хмара чорна насувалася.
Молодий орел під хмарою
Розправляв крила могутнії.
І метав очима блискавки
По роздолині по безлюдній.
Бачив біля лісу темного,
Як змія в кільце скрутилася.
Й на пригірку край розколини
На осонні мирно грілася.
І хотів орел зі злобою
Мов стріла, на землю ринути.
Та змія його примітила -
Зачаїлась, щоб не згинути.
Крила розпластав під хмарою,
Пазурі він розправив гострі.
І, на здобич сподіваючись,
Знерухомів у високості.
Але очі його орлині
Враз до обрію прикіпіли -
Біля озера широкого
Він побачив лебідку білу.
Грізним помахом крил могутніх
Відігнавши хмарину сизу,
Закружляв орел в піднебессі,
Опускатися став донизу.
Того часу лебідка біла
На дзеркальну дивилась гладінь.
І у відбитку неба синім
Запримітила страшную тінь.
Ой, здригнулася лебідонька,
Лебедяточкам закричала.
Позбирала до купки швидко,
Та під крила свої сховала.
Та орел, змахнувши крилами,
Блискавично на землю ринув.
І вп'ялися безжальні кігті
В тіло ніжнеє лебедине.
Вже не мала боротись сили
Білосніжная лебідонька.
Лебедят своїх відштовхнула -
Утікайте, біжіть, дітоньки!
І гайнули вони хутенько,
Зрозуміли прохання мами.
Залишили її, щасливу,
Умиватися кров'ю-сльозами.
А орел своїм дзьобом гострим
Упивався в тіло глибоко.
Розліталося біле пір'я,
Немов бризки, на усі боки.
Тихо озеро колихалось,
Очерет шепотів, схилившись.
І сиділи під купинами
Лебедяточки, схоронившись.
Текст оригіналу
ID:
464812
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 08.12.2013 14:20:23
© дата внесення змiн: 08.12.2013 14:20:23
автор: Роман Селіверстов
Вкажіть причину вашої скарги
|