01.12.2013* 16:30
Бій в ПозаРеальності.
Будиночок, в якому у мене була архітектурна майстерня, розташований біля залізничної станції Рубеживська на узвишші. Коли я ночував у майстерні, а вранці треба було їхати "до центру", то моя хода вже набула стандартного вигляду. Виходив із майстерні, піднімався навпілмаршем до тамбуру, виходив з нього, повертав праворуч, проходив повз друге парадне , спускався сходами вниз, переходив через залізничну колію і прямував парком уверх до станції "Берестейська".
Тоді у мене була звичка: як тільки закривав двері до майстерні на ключ, так зразу починав подумки читати молитву "Отче наш" - якраз 33 повторів до входу у метро.
Ліворуч від сходів, по яким я спускався від будинку, примостився гараж якоїсь установи з подвір'ям, захаращеним, як завжди, різним технічним безладдям. Була сторожка, охоронник і при ньому невелика зграйка безпорідних собак, які звичайно прибиваються до таких "установ". Верховодив собаками здоровезний пес неймовірно дворняжного типу. Коли люди ходили по сходам, то собаки інколи піднімали гавкіт, якщо йшли не мешканці будиночку. Зі мною ж у ватажка зграї утворилась своєрідна конфронтація.
Якщо я спускався сходами, то він піднімав скажений гавкіт, інші собаки підхоплювали, охоронник цикав на них і моя хода супроводжувалася гарчанням. Але, якщо я при цьому подумки читав "Отче наш", то пес вискакував за огорожу і кидався до мене. Тому я зробив собі дрючок, який ховав у кущ, який ріс зверху біля сходів, спускався сходами і показував його шаленіючому псу. Він залишався за огорожею, хоча і шаленів. Я переходив залізничну колію, ховав дрючок в кущах біля неї і йшов по своїм справам. А коли повертався назад, то вся процедура із дрючком йшла у зворотньому напрямку.
Один раз мені подзвонила знайома журналістка Людмила Дмитрівна Винокурова, яка працювала в маленькій газеті, що мала спеціалізацію на Незвичному. Вона була схвильована:
- Мені подзвонив один чоловік і сказав, що з його дружиною коїться страшне. Він працює начальником цеху на військовому заводі, а вона - замдиректора по кадрам там же. Вона приходить додому і лягає на підлогу на одному місці в спальні, і лежить годинами... Він вже звертався до екстрасенсів. Один прийшов, подивився і сказав, що бачить енергетичний стовп, чорний, то він його зараз вдарить. Вдарив. І впав без свідомості. Коли його привели в чуття, то він миттю мовчки втік. Другий теж побачив, теж вдарив і на місяць потрапив до лікарні. Я подумала: а може ви допоможете?
Питаю подумки, а Голос говорить: "Тобі вирішувати!"
- Добре! Я згодний, але разом з Тарасом Шейко.
Домовилися зустрітися на кінцевій зупинці, але, як потім з'ясувалося, я переплутав тролейбус із автобусом. То коли ми з Тарасом приїхали на кінцеву зупинку тролейбуса №5, Людмила Дмитрівни там не було. Чекали. Через 15 хвилин Тарас каже мені:
- Сьогодні зустрічі не буде. Ти щось переплутав. Зустрінемось у неділю. Сім'я, яка потребує допомоги, живе на другому поверсі. То поїхали додому.
Через декілька годин дзвонить мені Людмила в майстерню та розгублено питає в чому справа. Виявляється, що я дійсно переплутав все. Домовилися зустрітися у неділю і вже я все ретельно записав.
І от прийшла неділя.
Ми домовилися з Тарасом зустрітися на платформі станції метро "Святошин" на 9:00. Тому я вийшов з майстерні у 8:15.
Весна була суто київська - сухо, температура десь 2 градуси нижче нуля. Земля чиста, але вночі випала пороша - дрібна снігова крупка, яка тонким шаром покрила землю і асфальт. Неділя - народу немає.
Звично пройшов своїм шляхом - палка в руці, показ її собаці, перехід через залізничну колію.
Встиг відійти від колії метрів на двадцять, коли усвідомив, що я стою. Ліворуч від мене, на рівні моїх пліч, було зелене сяйво, а в ньому маленький човен, який повільно линув у тому напрямку, в якому я йшов. В човні сидів старий чоловік з великою рідкою бородою. Його обличчя і борода були такі, які я вже бачив у тибетських монахів. Він спокійно подивився на мене і запитав:
- Ти хоч знаєш куди іти
- Так.
І враз оговтався.
Я стояв і нічого не розумів. Де я? Що я? Чому я тут? Попереду мене на асфальті чистий асфальт, який припорошений снігом. Ніяких слідів. Машинально озирнувся назад - за моєю спиною тільки мої сліди. Я був спантеличений. Здивовано торкнув обличчя рукою і відсахнувся - на долоні була кров. Нервово обмацав обличчя - гулі! Гулі? Які? Звідки?
Різко повернувся і побіг назад до майстерні. Палка, сходи, двері майстерні, ванна кімната і дзеркало. Моє обличчя в крові. Дві гулі. Криваві подряпані...
Голос насмішливо сказав: "А ти подивись на все тіло!"
Зірвав пальто, светр, сорочку, майку і остовпів - по всьому тілу гулі та криваві подряпані.
Я закляк. Почали дрижати руки. Відкрив воду і вмився, змив кров з тіла. Голос недбало сказав: "Це дрібниця порівняно з тим, що ти наробив!" - "Де?" - "Не тут же!" - відмовив Голос. -"Ти про Тараса забув?"
Я аж підскочив! Тарас! Погляд на годинник - явно запізнююсь. Похапцем одягнувся і побіг з майстерні. Навіть палку не брав, а пес тільки гавкнув у розпачі. Я біг до метро парком і повторював: "Тарасику! Чекай мене!" Метро: "Лівобережна" - "Нивки" - "Святошин". Дивлюсь у вікно вагону, коли поїзд їде повз платформу - Тарас спокійно сидить на лавочці. Я розгублене показую йому порух рукою до обличчя. Поїзд зупинився. Вискакую із вагону і бігом до Тараса.
Він посміхається:
- Заспокойся. Мені Голос сказав, що ти запізнишся, бо був зайнятий. Там все добре. Нас чекають. Вони зробили гарний стіл. Поїхали.
І правда: коли ми зустрілися з Людмилою та приїхали до господарів, то у них було спокійно, вони були радісні, а нас чекав гарний стіл.
Була повільна розмова. На мої гулі ніхто не звертав увагу.
А історія, яка відбулася тут, була проста. Господиня раптом стала контактором. Вона кожний день приходила на роботу, швидко виконувала свої обов'язки, потім закривалася у своєму кабінеті і з насолодою писала, писала тексти по Контакту. Потім приходила додому і лягала на підлогу, бо там була пляма енергетичного підживлення. З чоловіком майже повний розрив. Вона так і засинала на підлозі. Він перекантовував її на ліжко, сам ставив поряд складачку, лягав і чатував її сон.
Один раз він в котрий вже раз зробив цю операцію і тільки зібрався заснути, як відчув на собі погляд. Відкрив очі і побачив, що у кутку, під стелею, біля дверей, які були в торці кімнати, у повітрі сидить, піджавши під себе навхрест ноги, велика мавпа із довгою зеленою шерстю. У неї були великі жовті очі. І вона телепатично сказала: "Чого ти бідкаєшся? Вона повинна перехворіти цим! Оговтайся!" Він закрив очі, відкрив, мавпа не щезла. Вона насмішливо сказала: "Я тут, тут. То не переживай! А пока я йду." - і вона щезла.
Ми ще багато говорили на різні теми. До майстерні я добрався втомлений, впав спати. Коли вранці прокинувся, то на моєму обличчі і тілі ні ґуль, ні синяків не було.
18:00
ID:
463540
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.12.2013 18:12:16
© дата внесення змiн: 01.12.2013 18:12:16
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
