Давно вже всі завчили твої жарти,
Давно нікого не дивуєш ти…
А може, дивувати і не варто,
Нехай звикають до твоєї німоти.
Нехай звикають до чужого слова,
До свіжих струменів нових.
Нехай, до чуба підійнявши брови,
Вслухаються в нових отих.
Тобі б лиш затінків і тиші…
Та ти ж насправді не такий!
Чомусь в коморі не ведуться миші,
А у душі зелений змій…
Ти міг би ще комусь сказати…
Та тобі ж скажуть – Тьху, дурний!
І ти вирішуєш – мовчати!
Щоб думали, що й ти такий…
І ти живеш отак, віками,
Чужих чекань покірний пес!
Чужі думки стають тобі панами.
Своїх же зрікся й кинув десь.
Змирись із тим, що ще здивуєш
І буде байдуже тобі.
І те, що ти іще відчуєш,
Й не снилось навіть тій юрбі…
27.11.09.
