Це почуття з`їдає зсередини,
це почуття зневіри та страху.
Це почуття вбиває щохвилини,
це почуття коли ведуть війну.
Це був лиш сон, тепер не хочу спати.
Як не стараюся,а вії не зімкну.
Так просто українку не злякати.
Це почуття, це почуття страху.
«Беріть мене, беріть мене! Не треба!
Не смійте зачіпати немовлят.
Не смійте знову накидать тенета,
дозвольте матір рідну,батька поховать.
Ні! Не стріляйте! Ніі. Не треба танків,
не треба бити їх,не треба убивать.
Беріть мене і зникніть на світанку.
Беріть мене,не смійте зволікать.
Лишіть церкви, лишіть хоча б будинки,
хоча би копанки лишіть, води лишіть.
Уже зима. Від ґанку і до ґанку,
як ті шуліки знову будете летіть.
Болить мені, болить мені щоночі,
болить за кожного, за кожного болить.
За тих хто був і просто зник надвечір,
за тих кого убили позарік.
За тих хто вірить,тих хто досі любить,
хто знає правду, береже життя,
за тих хто Україну не погубить,
за тих кого присвоїла війна».
Мені болить,а як болить Вкраїні,
війни нема,а кров в річках тече,
тече в лісах, тече у степовині,
тече в серцях,в утрачених серцях.
Лишіть же нас, лишіть же нас страждання.
Ідіть собі, живі собі ідіть.
Я знаю що для нас війна остання,
а ви ідіть,поки вона стоїть.
