Матуся допізна чекала додому,
Коли від кохання була я хмільна.
А інколи плакала тихо від втоми,
А я не зважала, була молода.
Та тільки тепер розумію я, мамо,
Так хочеться стріти тебе край воріт,
І руки матусю твої з мозолями,
Хай ляжуть на плечі ласкаво мені.
А може, втомилась з дороги матуся,
Зігрію води, заварю тобі чай,
І в вічі твої я сумні подивлюся,
А я ж так просила тебе: "Не вмирай".
А час пролітає години, хвилини,
І кажуть мені: "З-під землі не встають".
А я все чекаю, а може, ще й стріну,
Зажурливу й сиву, тебе край воріт.
Автор: Зоя Журавка
