Синочки дорогі, за все простіть,
Що всі роки терпіли і мовчали.
Плодилася оця мерзенна гидь,
Що довго владою ми величали.
Мирилися, покірно гнули спини –
Аби лиш оминула нас війна…
Сини мої, ми перед вами винні
І це гнітюча, болісна вина.
Сьогодні нас війна уже накрила.
Всьому терпінню була гріш ціна,
Бо кожен день – могила і могила…
І юного життя – нема, нема…
І горбляться від горя матері,
І вицвітають очі в них до часу…
Мерзенні – розкидають ятері
І на війні - ловлять поживу ласу.
Усе, що продається – продають:
Пайки, бронежилети, автомати…
У виродків своя – зловісна суть
І на життя дітей їм наплювати.
Я не тримала зброю у руках,
Ніколи не хотіла убивати,
Не бачила навіть в поганих снах,
Що з виродком захочу поквитатись.
11.06.2014р. Надія Таршин
Знаете, Надежда... Это - великий стих, пишу честно. И не ритмика его делает таким, не количество строк...а суть! Эта суть понятна только тому, кто знает о стыде. Не сценичном, а где-нибудь в уединении, с самим собой... Как только начинаешь понимать себя представителем ПОКОЛЕНИЯ - сразу должен чувствовать и ОТВЕТСТВЕННОСТЬ за него. Все не прочь разделять победы... но кто разделит ошибки и поражения?
Одним словом - очень рад был прочесть то, что должно было прозвучать, даже пусть это ни на что и не влияет.
Спасибо!
Надія Таршин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро Вам вдячна за слова підтримки і за розуміння.
