Життя прожив, а що я залишаю
По - за собою? Чи добра нажив?
Широкий світ, а в світі тім, немає,
Навіть знаку, що я у ньому жив!
Відбуду строк, зариють, - безіменно
І все на цьому. Ніби й не було!
А як душі? Чи світло там, чи темно?
Чи прийме її райскеє село?
Чому село? Бо іншого не знаю,
Земного раю! А земні міста,
Я золоченим пеклом називаю,
Бо звідти йде все зло і срамота.
Ідуть із міст диявольські спокуси.
Стр.45
На людство діє чорний магнетизм,
Людина в місті до труби прикута,
Снує в коробках: догори та вниз!
Село моє в мереживі зеленім,
Немов дівчина в запашнім гаю!
Воно було й лишається для мене
Місцем для серця, місцем у раю.
Ось де хотів би, вічно, мирно жити,
Ось де ходив би, цей любив би край,
Бо де ще є у цім великім світі,
Така природа і такий розмай?!
Так, згодний я: є землі екзотичні.
Коралові атоли й острови...
Але де в світі все для тебе звичне?
Де не похилиш, в рабстві, голови?
Хоча і в нас насильства ще доволі,
І рабство є (та не чуже, - своє!)
Та жити, я хотів би, лиш на волі:
Де моє небо і житло моє.
Не треба мені казкових палаців,
Не треба мені пишного майна.
Я хочу жити у звичайній хаті,
З вікна якої видна далина.
Та далина, що в світ колись манила;
Що стежкою почалась від воріт;
Що за собою по світах водила,
Не привела на батьківський поріг.
Тому живу я, в золоченій клітці,
(Дехто вважає, що живу в раю!)
Та сподіваюсь: відійду у вічність,
І матиму хатиночку свою.
