суботній ранок, порожня дзиґа,
на всі питання я відповів.
на жаль, не зійде душевна крига,
коли сумує святковий львів
під час війни на близькому сході.
здається, ближче нема куди.
на площах люди: усі породи
читають, слухають. поводир
для них - це сміх і подібні блага,
блаженні ті, хто усе забув,
хто перекрився архіпелагом
за лінню, ситістю і збагнув,
що жити тихо – не гірша участь,
що споживацтво – це норма дня,
що тільки тим роздається крутість,
кого хвилює не боротьба,
а те, що лишається після неї:
трофеї, виграш і все таке.
сучасні данко у колізеї
збавляють морок своїм вогнем,
в той час, як веселі раби режиму
продовжують пити із серця їх
і на асфальті гнилі перлини
в них викликають нестримний сміх.
В душі народу я чую шипіт
та надто тихо. заіржавів
і меч, і щит...покажіть, де вихід.
на всі питання я відповів.
p.s. Коли у Львові свято, а в Донецьку - війна, радіти можуть тільки бездушні.
До того, що суспільство все ще дуже роз'єднане. Хтось воює, когось вбивають, а обивателям дуже хочеться зробити вигляд, що в нас уже все добре і "ніяких проблем". Мабуть, саме в них справді немає проблем - суцільне збагачення і "пакращення".
Ох, ще довго йти нам до єдності і порозуміння, до того ж і шляхи якісь кривуваті. На фестивалі до Дня Незалежності в Києві поетам "рекомендували" не читати вірші, що "підіймають гострі кути української історії", в тому числі й сучасної. Отаке!