за М. Заблоцьким
Так хто підкаже, що є красота ?
Чому її обожнює людина?
Посудина, де зяє пустота
Чи це вогонь палаючий в судині?
***
У ній забавне бачиш жабеня
У запал гри дитячої когорти :
Стирчать руденькі кіски навмання,
В сорочечці, заправленій у шорти.
Хоч у зіницях іскорки живі,
Та риси непривабливі в дитини :
Вузенькі губи, зубчики криві,
Бліде скуласте личко в ластовинні.
В словах своїх найважчі для вимов
Забавно в ніс картавить кілька літер…
Та хлопчикам , либонь, не до розмов,
Коли в дворі ганяють, наче вітер.
Малечі тій, ровесникам її,
Батьки придбали два велосипеди-
Бордюр й газонів ловлячи краї,
Педалі крутять, аж мелькають кеди.
І хоч давно їх кличуть на обід,
Проте гурту сьогодні не сидиться :
Вона за ними бігає услід,
Пустує спільно й разом веселиться.
Бо інших радість, як й своє чуття,
Заводить вмить і геть із серця рветься,
То ж тріумфує дівчинка й сміється,
Охоплена бадьорістю буття.
Не знає чисте ще її єство
Ні заздрощів, ні наміру лихого –
Добро живе, оновлення Різдво,
Коли навколо мало так живого.
Я вражений! Не хочеться мені
І допускати мислі, що доволі
Прийдеться їй тихенько в стороні
Колись страждать стривоженій у долі.
Помітить враз в оточенні подруг –
Вона лише убога поган ушка,
Тоді від збуджень схоче та наруг
Не раз , не два поплакати в подушку.
І глупота змалілих ворогів,
Й симпатії у поведінці друзів
В свідомості проникливій без слів
Імлу розвіють зітканих ілюзій.
До чого може бути інтерес ?
У власнім щасті радощі й відрада !
У гості кличе нерозважний стрес,
Як байдужіє серце від досади.
В скарбниці сплутав хворий егоїзм
Вродливість рис і грації з похмілля,
Тоді духовний, певен, катаклізм
На світло тіні кине з божевілля.
На перший погляд,що мені до знад?
Дрібні й нікчемні в поступі проблеми…
Тут особистість гине без пощад,
Як у вогні непотріб без ділеми!
Та ми ж віками стверджуєм – краса
Рятує світ у променях любові!
Творити дні в довершенім роса
Хіба вже не спроможа кольорові ?
Душа – не цяцька , грішно забавляти,
Нам не дано підвалини кромсати!
Та вірю все ж у трепетне пломіння,
Що в глибині зневіреній горить,
Весь щем пекучий в нім переболить
І переплавить устої каміння.
Ну ,чим уяву здивувать в глуші ?
Можливо, в неї риси й не вродливі,
Проте дитяча грація душі
У кожнім русі світиться, як диво.
Прийде й до неї чуйний чародій,
Щоб приголомшить юну простодушку :
Запросить принц у якості новій
На бал в палац розкішну попелюшку.
Хто таїну цю розгадав із нас ?
Життя гортає ще одну сторінку :
Із жабеняти виросте в свій час
Її Величність -витончена Жінка.
Ото ж, задачу маєм непросту –
На вроду зовні п*ялимось щоднини :
Красу душі не бачимо в Людині…
Так хто ж оцінить справжню красоту ?
Я ж мала вже щастя насолодитися цим твором вже давно... як це нічого не написала...мабуть, поспішала...взалі вічно зайнята... Дуже подобається, бо із цим кожного дня стикаєшся.. А саме страшне, що ніхто і не поспішає відкривати очі і бачити ту красу душі... саме страшне, що достукатися важко до буль кого... щоправда останнім часом тенденції дещо змінилися на краще... Гарний вірш!
