Перед присудом долі безсилі,
Наче створені кимось з піску…
Перекочують біди мов хвилі,
Розмиваючи радість крихку.
Вже удвох не збагнемо: для чого,
Чиясь воля нас пізно звела.
Нам для щастя не дала нічого,
Тільки серцю жалю додала!..
Нащо так? Чи комусь було треба
Для розваги страждання пусті?
Чом сміялось смарагдами небо
На смішинки твої золоті?
Чому осінь весняним розмаєм
По – між нас, рік тому, розцвіла?
Що за сила брала верх над нами
І замріяних в поле вела?
Вже ж тоді тяжко купчились хмари
В передзимньому холоді днів;
Не просили пройтися Стожари
По небесному плетиву снів;
Тільки як же спліталися руки,
Як же жадібно пили вуста…
Розлучалися – скільки ж то муки!
А як зустріч, - яка ж красота!
Вже не знаю… В новім передзим’ї,
Пробуваю в глухій самоті.
Штормові, неприборкані хвилі
Зруйнували споруди хисткі.
27 листопада 2014 р.
