Ти село лишила і злетіла в вирій,
У саду вишневім змовкли солов’ї…
Вже моє кохання у тумані сивім,
Та лечу до тебе у чужі краї.
Хоч ти вже заміжня і давно кохана,
І я теж жонатий – в мене є сім’я,
Та для мене й досі, доля незрівняна,
І в моєму серці лиш твоє ім’я.
Обізвися, доле, дай хоч попрощатись,
Дай здобути спокій у моїй душі,
І дозволь, любове, в тебе закохатись,
Щоб співали в гаї нашім солов’ї.
Справжнє кохання не минає... Але якщо доля розвела дороги, значить, так було треба... У кожного свій шлях і що має бути, те й буде. Гарно, натхненно і пісенно!
Віталій Назарук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00