«І снилося якось, що серце моє не болить,
Що дзвоник воно порцеляновий в жовтім Китаї...»
(Микола Гумільов)
Ми на втомлених плечах
Тримаємо всю важкість світу сього,
Цього хворого світу невизначень:
Епохи відсутності мети і сенсу.
Але тримаємо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом на шевронах.
Бо в світі цьому ще багато доброго і хорошого,
Багато красивого і чистого (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях діри від куль,
А Сонце бліде і зимове
Ховається за хмарами жаху,
Щоб не бачити оцього руйновиська,
Оцього місива кольору охри,
Оцих плям кольору іржі.
Бо зблідне ще більше світило,
І що ж ми тоді діткам кульбаби скажемо,
Якщо зійде над цим літнім цвітовиськом
Не жовте сонце радості,
А бліде й перелякане,
Наче каліка на милицях,
Що згадує як в сирому січні
Замість сніжинок візерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що місто,
І не той, що льодяники,
А той, що смерть.
Важкі картини реальності сьогодення...
Коли Ви, Артуре, з побратимами ризикуєте там, на фронті життям, а ми в теплі дивимось новини, то важко знайти слова, які б передали почуття і душевний біль від цих тяжких днів, сповнених кров"ю і смертями.
Хочеться лише сказати: "Бережи Вас Боже"
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
