Я одержима не лише тобою, любий...
В залежність до поезії потрапила сповна.
О, тая пристрасть жаром обпікає губи,
П'янить словами...і втрачаєш розум без вина...
У одержимості свої закони, милий...
Вона не відпускає, а виснажливо знобить,
Вона неначе ясний голуб сизокрилий...
Злітає... ти летиш-летиш... віршована блакить...
І вже... не відчуваєш часових відміток,
Не орієнтуєшся у реаліях буття.
І викладаєш ту мозаїку з крихіток...
Так...ніби поза нею, не існує там... життя...
Саме тоді...у крайніх...дальніх горизонтах,
Втрачає сенс тривимірна Декартова модель...
І губиться душа у створених експромтах...
І потрапляють мислеформи в іншу паралель...
Я одержима...різнобарвними рядками...
Я одержима...й блиском твоїх внутрішніх вогнів.
Я одержима обома...стою між вами...
Поезія!..І Ти!..Відлуння двох складних світів.
І губиться душа у створених експромтах...
І потрапляють мислеформи в іншу паралель...
вспомнились строки Максима Кононенка:
"Поэзией повержен разум.
Я ускользаю от себя,
И, путы крепкие любя,
Я рифмою и слогом связан."
Лілея Дністрова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Артуро! Ви вловили ті рядки...коли ми перебуваємо поза реальністю....це прекрасні відчуття...