Дімчо Дебелянов, Коли ще я так зможу, далеко від туману
Коли ще я так зможу далеко від туману,
що місто накриває, від смутку у житті,
вдихнути в лісі свіже повітря вранці-рано,
над озером криштальним присісти в самоті?
Та більш всього хотів би край тебе в насолоді
побути, рідне море – колиско перших днів,
і слухати плач чайок, що линуть на свободі,
від пінних хвиль утіху відчути я б хотів.
І зовсім не лякає мене зима немила,
хоч розгубив чудесні дари усі весни,
і гроно не зірвав я, що осінню дозріло, –
кимсь іншим буде зжатий мій колос восени...
Димчо Дебелянов
Кога ли аз ще мога, далече от мъглите
Кога ли аз ще мога, далече от мъглите
на шумний град, далече от грижа и тъга -
да вдъхна очарован свеж лъх посред горите,
на езеро кристално приседнал край брега?
Но повече желал бих край тебе в упоенье,
море, любима люлко на първите ми дни,
да слушам плачовете на чайките пред мене,
от пяната разведрен на твоите вълни.
Че зимата ранила не плаши ме - разпръсвах
вси дарове вълшебни на свойта пролет аз,
и гроздът, що наесен узрея, не откъсвах,
от другите пожънат бе пълният ми клас...