Сусіди по життю
Велична, незалежна, гонорова. Так про неї говорили всі поза очі, ввічливо посміхаючись, коли її розкішне тіло проминало повз їхній погляд. Холодні зіниці, незворушна маска спокою та внутрішньої рівноваги на обличчі. Це все була вона. Незалежна, мовчазна, самодостатня грація. Здавалося, що жодні спокуси світу не цікавлять її, бо все, чого вона бажала, лежало перед її ногами. Вона не терпіла фальші, лестощів та ненавиділа погляд у якому тріпотів страх. Розкішні апартаменти потопали у океанах зелені навколо, невагомі стіни танули у перших променях світанків та заковували її душу у лещата самотності з першими цілунками вечора. Щоденно очі покидали черговий день у відблисках золотистих очей навпроти.
Іскри золота палали на її зіницях. Такі спокусливі та хижі очі, вони паралізували своєю безмежністю та таємничістю. Швидкий погляд, який неможливо вловити, зникав так само швидко, як і його власниця. Мало хто міг побачити її на порозі власного житла. Здавалося, що вона наче тінь чи привид, який може проходити крізь стіни, лишаючись непоміченим. Що ховалося за старими подертими дверима? Які таємниці панували там? Власниця тієї оселі не полюбляла гостей, очевидно вона була відлюдинкою чи божевільною, бо тихими літніми ночами з прочинених вікон долинало тихе муркотіння. Воно було журливим, меланхолійним, так ніби хтось співав колискові дитині. Але ніхто ніколи не бачив дітей у тому дивному помешканні. Лише забути кимось муркотіння на підвіконні.
Ланцюг взаємопов’язаних поглядів доповнював відлюдник, що постійно сидів на порозі власного житла, вдивляючись у порожнечу житлових лабіринтів. Карі очі, скуйовджене волосся, німі уста і якийсь невимовний біль на душі. За роки спільного проживання на одній території мешканці помешкань звикли до цього дивного коридорного експоната. Той, хто бачив його вперше марно намагався віднайти у його погляді радість чи бодай натяк на зв'язок з дійсністю. Його душа існувала у чудернацькому світі, непідвладному для розуміння чужинцями. Його жаліли, втішали, висміювали, ігнорували, однак все було марним. Невловимі для ока невагомі павутинки єднали кароокий погляд з холеричними танцями сусідки навпроти.
Яскраво виражений холерик. Так про неї говорили її візитери. Вона нагадувала божевільну, витанцьовуючи у квадратованих просторах малосімейки. Пошерхлі від протягу губи щось повторювали, розкидаючи скалки слів по підлозі. Іноді крихітні ноги власниці наступали на них, лишаючи по собі родзинки крові від порізів. Усі спроби вкоротити віку тими дрібними намистинами-скалками зазнавали фіаско, проникаючи глибоко під шкіру, всотуючись у кров, перетворюючись на частину її душі. Розтріпані холеричні очі озиралися навколо, намагаючись усвідомити, що відбувається навколо.
- Знову вона втішається своєю незалежністю!! Зверхня, самотня і неприступна монархиня. Ніхто їй не потрібен, вона сам собі радість та щастя. А він… Сидить, чекає самотності та спокою…. Але нам життя не дає вихідних. Графік нашої реальності не передбачає відпочинку, лише робота. А хтось ніжиться у своїх помешканнях, ігноруючи решту світу… Я теж так хочу жити…… Але.. Ми всі частина величезної комунальної квартири. Заручники життя і чужих бажань, - бубоніли пошерхлі губи. Все колись скінчиться.. Колись ми будемо вільні…..
Люди-примари у зелених костюмах з надписом «Зоопарк» снували коридорами в’язничних помешкань, сповіщаючи про новий робочий день розваг. Людський зоопарк різношерстих характерів, доль, настроїв відкривав нові грані свого існування, життєвого призначення. Хтось обрав долю незалежної, самодостатньої левиці, інший – відлюдницьке життя єнотів, аби ніхто не розтинав душу допитами, порадами. Життя- це зоопарк людських доль та характерів, де кожен відпрацьовує свою роль, яка б задовольняла більшість оточуючих. Проте у статуті навіть цього закладу немає табу на право бути особистістю.