Мені сьогодні так самотньо −
До самих кісточок журби!
Що буде завтра − не істотно.
Іду, не знаю сам, куди...
Іду по місту, наче привид:
Нема тут рідної душі;
Але я вже до цього звиклий,
Лиш маю музу та вірші.
Я звик до того, що самотньо,
Я звик до того, що туга
Мені впивається у око,
Сховавши десь мої слова.
І час спинився; сірі люди
Ідуть собі вперед й назад,
А я, прямуючи в нікуди,
Тікаю від чужих порад.
Вони для мене остогидлі;
Життя без логіки, не в такт.
Старі пісні тепер немилі…
Щось надломилося. Це факт.
Хоч сонце сяє, та не дуже,
Не дуже бачу я цього.
Мені однаково й байдуже,
Мов на душі тихеньке зло...
Мені сьогодні так самотньо –
До самих кісточок журби!
Що буде завтра − не істотно:
Свої сліди я вже згубив...
Самотність - таке почування, на мою думку, яке не може бути вічним! Усе минеться і знайдеться людина, яка ніколи не залишить Вас в одинокості) Все буде супер)
Митич@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Поки в це мало віриться, я завжди по житті був самотнім... Але дякую тобі за підтримку і за те, що прочитала)