Присвячую славному землякові,
народному артисту, композитору
П.І.МАЙБОРОДІ
Ще постріли околиці гойдали.
Весняний вечір сутінки стелив.
Червонозоряні бійці ступали
в німі німецькі стомлені тили.
Безлюдний дім,
зачинені віконця.
В кімнату,
де давно ніхто не жив,
впустили воїни шматочок сонця,
і свіжий вітер тишу ворушив.
Телефоніст Платон
спинивсь раптово –
рояль – мов диво!
Постріли мовчать.
Бетховена погруддя мармурове…
Палають пальці…
Клавіші звучать.
Полинула мелодія журлива.
З глибокого прокинулася сну
кімната,
у хвилини ці щаслива,
неначе хто впустив сюди весну.
Заслухались, замріялись солдати –
домашнім затишком оселя віддає.
Звучала владно "Місячна соната"…
І кожен, певно, думав про своє.
Платону бачилось безкрає поле,
село і верби над ставком стоять,
полтавський шлях,
уздовж – стрункі тополі…
І мати…
Линь, сонато! Линь стократ!..
Вже музика заповнила кімнату,
і стало невимовно тісно їй.
Через віконниці і вулиць варту
злітала музика на тлі руїн!..
Незвично, несподівано звучала
соната після бою в тиші тій.
Зі сховища в магічному мовчанні
йшли постаті,
мов привиди нічні.
Коли ж завмерла
вже й остання нота,
старенький німець
ближче підійшов.
– Як же це так?
Воюєте ви проти,
а німця музику "іграєт карашо"?
– Не проти Гейне
і не проти Баха,
Бетховена чи Шіллера війна.
Проти фашизму, –
мовив автоматник, –
воюємо.
Війна – його вина.
Платон мовчав.
Бо думкою полинув
в своє село,
яке згоріло вщент.
Вже не ступати шляхом тополиним
загиблим друзям.
Невимовний щем
озвався разом з пострілом гармати.
І кожен думав про своє стократ!
Солдати мовчки поспішили з хати.
За матір!
За сонату!
В бій, солдат!
Саме на тект в потрібному місці накласти мелодію 
