Лина Костенко «Берестечко»
Часть 21
И как увидит нас пиит с всемирной славой?
Ни светского письма, ни ценностей людских.
Поэты прославляют власть, страну, державу…
А наши – не о том. А о себе самих!
Вот, если б нам бы матушка Оранта
Подкинула б Вергилия и Данте.
И был бы он, как пёс приблудный,
И неизвестным, как поэт.
Неграмотного того люду,
Который есть, а может – нет?
МЫ – ЛИРИКИ, И ЛЮБИМ МЫ ВЕРТЕПЫ.
Нам главное – исполнить песню о калине.
Идет Шрамко. Вон – рясою метёт,
И подымает вверх цветную эту глину.
Иль думал я, что буду доживать в глуши?
Как одинокий волк в изгнаньи, в мрачной клетке.
Шрамко, пожалуй, никогда не согрешит
И не изменит. Также, как и ведьма.
С джурой и оружейником они,
Как в выжженной степи растут цветочки.
Мне с ними не так горестны те дни,
Где тишина за горло душит молча.
ЧЕРНЕЮТ НАШИ ТЕНИ У ВОРОТ.
Горит костёр, казан весёлый пар вновь выпускает.
И час от часу снова жизнь пришлёт
Мышей летучих, что вверх-вниз шныряют.
Впервые я услышал тишину,
Мне показалось, что уже я глохну.
Угли тихонько песнь поют костру,
И я – костёр… Чуть погорев, засохну!
ШРАМКО ВСЁ ХОДИТ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ,
И ищет сына в этих он полях.
Приносит слухи. Новости плохие.
И снова в душу лезет чёрный чёрт.
Дубы столетние, не то, что молодые
Сквозь листья чёрные глядят. Погода ждёт
Боёв за счесть, ведь как боролись деды.
И пусть потерь всех нам не сосчитать.
Опять учись, мой побратим, ковать победу,
Учись в боях победу добывать.
Всё тоже панство, притесненья, злоба,
Как год, как два, как три, и даже пять.
Как тормоз польский стали для народа,
Как буфер, как шлагбаум… И стоят.
Адам Кисель – приверженец войны,
Как цепь литовская молотит в обе стороны.
Горит Волынь.Болит Галичина.
Ярёма продал совесть всю до дна!
И появился снова гайдабура.
Как дикий зверь, живущий на отруб.
Отаман Лысенко, а попросту вовгура
Народ мордует словно душегуб.
И умирает пополам разорванный наш край…
Вступает в Киев Радзивил, как самурай.
ВСЁ СЛОВНО В ПРОПАСТЬ. КОРСУНЬ, ЖЁЛТЫ ВОДЫ.
То был не путь, а небольшой маяк.
Лишь схватим каплю малую свободы,
И не сумеем удержать никак.
И снова нам лихие дни настали.
И вся свобода перерубана на пне.
Свободен я? Отвечу, что едва ли.
НО ДУХ СВОБОДЫ ГОВОРИТ ВО МНЕ!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 21
А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВІТНЬОМУ ПІЇТУ?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу.
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
підкинула Верґілія чи Данта?
То й був би він тут за приблуду
і невідомий на весь світ
неодукованого люду
неошанований піїт.
МИ — ЛІРНИКИ. МИ ЛЮБИМО ВЕРТЕП.
Нам головне — співати про калину.
Іде Шрамко. Он рясою мете
попід горою кольорову глину.
Чи думав я так доживати вік?!
Не втішений ні друзями, ні дітьми.
Ото, мабуть, єдиний чоловік
мені ще вірний. Крім хіба що відьми
та зброяра і джури. Отако.
Ні жить не хочу, ні вина із бочки.
Я тут би вмер, якби не цей Шрамко.
Хоч є принаймні з ким посидіть мовчки.
ЧОРНІЮТЬ НАШІ ТІНІ БІЛЯ БРАМИ.
Горить багаття. Булькає казан.
І час від часу зависа над нами
коштовностями зір усипаний кажан.
Я чую тишу вперше у житті.
Мені здається іноді, що глухну.
Шугають в пітьму іскри золоті.
Я теж багаття. Погорю і вщухну.
ШРАМКО ВСЕ ХОДИТЬ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ.
Все виглядає сина у полях.
Чутки приносить. А вони невтішні.
Усе як душу побиває шріт.
Старі дуби, дукатами торішні,
крізь чорні пальці дивляться на світ.
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.
Те ж саме панство. Утиски, оренди.
Як рік, і два, і три тому, і п'ять.
Стоять ті польські консистенти,
постоєм стали і стоять.
Адам Кисіль там робить якісь скоки.
Як той литовський ціп —
молотить на два боки.
Горить Волинь. Болить Галичина.
Ярема знову людність розпина.
А тут іще з'явився гайдабура.
Як хижий звір, живущий навідруб,
якийсь отаман Лисенко, вовгура,
безвинний люд мордує, душогуб.
Конає край, розірваний навпіл.
І вже вступає в Київ Радзивілл.
ВСЕ ЯК У ПРІРВУ. КОРСУНЬ, ЖОВТІ ВОДИ.
І що не шлях, то вічний манівець.
От тільки хопим дещицю свободи,
і знову, знову все іде в нівець!
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода — та, що у мені!
ID:
574084
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 13.04.2015 14:41:22
© дата внесення змiн: 13.04.2015 14:41:22
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
