Щиро вдячний Процак Наталі та...іншим людям, які самі того не відаючи, дали поштовх до написання цього, можливо, недолугого, як і сам автор, твору.
***
…На стіні справа – дзеркало. Я його не бачу. Але знаю, що там… Там- чоловік… Він сидить у кріслі, прикривши повіки, та мірно покручується… Влі-і-і-во…Впра-а-а-во… Влі-і-і-во …
Напівприкриті повіки, жорсткий їжачок колись темно русого, а зараз – майже сивого волосся, середнього зросту, середньої статури, середнього достатку… Середньостатистичний такий собі чоловічок, нічим особливим не примітний…Таких – тисячі… Якби довелося складати словесний портрет, то і прикмет особливих немає… І зачепитися нема за що…Хіба – розсічена колись і поганенько зашита губа, розсічена брова і два невеликих шрами на чолі… Та ще на лівій кисті залишки давнього татуювання. Невміло набитого і ще більш невміло виведеного. Що там було? Чиєсь ім’я?.. Я дуже добре знаю того чоловіка, краще за інших. Бо він – це я…
Я сиджу за столом, напівприкривши повіки, відкинувшись на спинку крісла та мірно покручуючись… Влі-і-і-во…Впра-а-а-во… Влі-і-і-во …
Подумки повторюю мантру,що стала вже звичною за багато років…Вона в’їлась в мій мозок, мов пилюка в’їдається в тріщини на стінах… «… не вір…не бійся…не проси… я сильний…я впертий і сильний…не вір…не бійся …не проси…і не плач…» Я не занадто релігійний, не занадто забобонний, але повторення цієї мантри, цей своєрідний автотренінг, стало ритуалом, без здійснення якого день може бути невдалим…
«…не вір…не бійся…не проси… не вір…не бійся…не проси…і не плач…я такий, як є. а кому не подобається – до побачення… і мені ніхто не потрібен…бо я сильний …я все витримаю…бо я людина зі сталі й бетону…» Правий куточок моїх вуст смикається донизу і в сторону, зображуючи «фірмову» посмішку…Так посміхатися, цинічно-презирливо я навчився, коли…Неважливо, коли я навчився так посміхатися… Промовивши подумки «людина зі сталі й бетону», я посміхаюсь. Бо знаю, що позаочі мене називають Термінатором. Мабуть, через те, що я часто ношу темні окуляри… Мені лестить… Треба буде змінити свою «мантру». Ха! Я Термінатор, людина зі сталі, я можу все… Круто…Я погойдуюсь… Влі-і-і-во…Впра-а-а-во… Влі-і-і-во …
Кого там ще принесло?! Так не хочеться відкривати очі… Ну хто…т-а-м? Ти??? Як Ти?... Але чому?! Куди Ти мене тягнеш? На вулицю? Але ж там дощ! Ти збожеволіла!... Збожеволіла…
А дощ такий теплий! Злива! Ти… Чому Ти смієшся?! Ну, так, це смішно…
Запах дощу… Запах дощу змішується із запахом Твого тіла… Я притуляюся щокою до Твого плеча і…вдихаю… Шия, щока… Я легенько кусаю Тебе за вухо…Не знаю, чому, але я завжди люблю кусати за кінчик вуха… Я вдихаю… Вдихаю Тебе… У мозку вибухають яскраво-червоні піони… Я шукаю своїми губами Твої гарячі вуста… Я цілую Тебе довгими тягучими, як мед цілунками і…плачу… Від радості? Щастя? Чогось іншого? Не знаю… Навіщо знати, навіщо думати, коли так добре… Я цілую Тебе і відчуваю смак дощу, своїх сліз, Твій смак… смак любові… Я відчуваю Тебе … Пульсуючу артерію на Твоїй шиї, напружені м’язи спини, Твої гарячі стегна…Хочеться кричати від щастя…
***
…Невже це сон??? Точно… Заснув… А злива не вщухає… Наснилося… От і добре, що лише наснилося… Правий куточок моїх вуст знову смикається донизу і в сторону… Я ж – Термінатор, людина зі сталі… А сталь під дощем ржавіє… Що це лоскоче щоку? Краплинка якась… Смітинка в око потрапила… Де в біса мої окуляри???
Гарно) А термінатор все ж не чоловік. Він машина. Чоловік в окулярах, просто хороша людина, тільки за шторами Зрештою, ми всі носимо якісь маски, коли не бажаємо, підпускати до себе надто близько інших. І, можливо, так і треба. Бо знаєте, не пам’ятаю хто написав, але правильно: "Серце не носять на долоні його ховають в груди"
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам, Олю . Дякую за те, що заходите і за те, що розумієте...
Але "недолугий"- це не моє,це з тексту: "можливо, недолугого, як і сам автор, твору." Так, в окулярах непогано, але ж не Термінатор...Нормальний чоловік. А що таке ЛГ? Вибачте, у Вас часто зустрічається, а я якось не здогадуюсь.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ЛГ? В мене якраз нечасто зустрічається Літературний герой... Так. недолугий - це з тексту, але в тексті себе так називаю я сам, а це, погодьтеся - дві великі різниці А Термінатор хіба ненормальний чоловік? Ви навіщо мені кумира юнацьких років ображаєте?
Ну, в окулярах я Вас не бачила, тому не знаю чи личать. Буду думати, що називаючи Термінатором, Вам лестять.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дивно. що не побачили, бо на аватарці я в окулярах. Личать, я і сам знаю От тільки недолугим чоловічком не називайте мене більше,добре? Якщо Вам вже так хочеться асоціювати мене з ЛГ.
"лестить" коли називають Термінатором? Чи личать окуляри?
...недолугий, непримітний чоловічок у кріслі читає мантри про те, що він зі сталі ...його лякає теплий дощ і він до сліз прагне ніжності...але він Термінатор..."
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Зрештою, ми всі носимо якісь маски, коли не бажаємо, підпускати до себе надто близько інших. І, можливо, так і треба. Бо знаєте, не пам’ятаю хто написав, але правильно: "Серце не носять на долоні його ховають в груди"
. Дякую за те, що заходите і за те, що розумієте... 
Але "недолугий"- це не моє,це з тексту: "можливо, недолугого, як і сам автор, твору." Так, в окулярах непогано, але ж не Термінатор...Нормальний чоловік. А що таке ЛГ? Вибачте, у Вас часто зустрічається, а я якось не здогадуюсь.
Літературний герой... Так. недолугий - це з тексту, але в тексті себе так називаю я сам, а це, погодьтеся - дві великі різниці 
А Термінатор хіба ненормальний чоловік? 
Ви навіщо мені кумира юнацьких років ображаєте? 
Ну, в окулярах я Вас не бачила, тому не знаю чи личать. Буду думати, що називаючи Термінатором, Вам лестять. 
"лестить" коли називають Термінатором? Чи личать окуляри? 
