Малу Еббі розбудив дивний шелест наче від цупкого паперу поряд з її вухом. Протерши очі руками, вона за мить повністю прокинулась та не кліпаючи продовжувала дивитись у стелю. Шелест повторився знову. Боязко примруживши очі, дівчинка боялась повернути голову та подивись туди, де, як вона відчувала, хтось стояв.
Еббі ще раз кліпнула очима, а потім різко підняла голову. Істота, що стояла позаду з витягнутими руками, нервово писнула:
- Без різких рухів, прошу, - пробубоніла істота, не впевнено простягаючи до малої свої долоні з цукерками.
- Ти хто такий? - тихо запитала Еббі, дивлячись своїми великими очима прямо у очі тому, хто стояв навпроти.
- Трумсдень, - задоволено відповіла істота. - Але ти можеш називати мене Трумс. Цукерку?
- Цукерку? - перепитала Еббі. - Це шелестіння біля мого вуха було від цукерок?
- Так, я чув, діти люблять цукерки, - маленькі очі істоти засвітились і Еббі, нарешті, звернула увагу на їх колір - вони були фіолетовими.
- Ти тут для чого? Хочеш мене кудись виманити?
- Ні-ні-ні, - істота зателіпала руками, наче не мала контролю над ними від хвилювання, яке кожного разу заважало нормально вести бесіди. - Все значно простіше: я тут випадково.
- Випадково? - Еббі схилила голову у сторону, оглядаючи істоту.
Тулуб істоти був зовсім маленький, коли ноги були майже метр заввишки. Вона була вбрана у лускаті чорні шорти та коричневу, трохи потріпану, жилетку. Її ніс був широким і нагадував летючу мишу, а очі, натомість, були неприродно маленькі, наче родзинки. Волосся не діставало до плечей та висіло у просторі, з одного боку заправлене за величезне вухо.
- У якомусь сенсі, - істота завагалась.
Доля правди в цьому була. Трумс справді не знав, що потрапить саме до цієї дівчинки. Та все інше аж ніяк не було випадковістю.
- І чому ти все ще тут? З цукерками?...
- Ну, справа у тому, - істота зам'ялась, розминаючи свої довгі пальці. - Справа у тому, що я не можу, - набравшись мужності відповів Трумс, нервово видихаючи після сказаного.
За дверима почулись кроки. Істота підскочила та за допомогою довгих рук заблокувала двері кімнати за секунду. Людина за дверима зробила спробу відкрити двері, та зазнавши поразки - прийнялась гримати у них кулаками, вигукуючи дитячі прокльони у стилі: "я розкажу мамі!"
Ще один жест рукою. За дверима тиша.
- Щ-що ти зробив? - запанікувала Еббі. - Там мій брат, за це мені перепаде.
- Ізоляція. Він не чує нас, а ми - його. Еббі, я тут, бо мені потрібна твоя допомога.
Еббі примружила очі, прислухаючись до глухих звуків. Тео все ще гримав в двері.
- О-х-хх, що ж мені від нього буде, - забідкалась дівчинка, істинктивно ховаючи голову під ковдру. - Як же я тобі допоможу?
- Все просто, - істота посміхнулась. - Ти мусиш повірити.
Трумсдень очікував гіршого. Людські істоти, як його запевнили, дуже вперті.
- Перепрошую? - ввічливо запитала Еббі, захитавши головою.
Трумс на секунду відчув, як час натискає на гальма. За секунду до падіння він простягнув руку до очей малої та забрав звідти війку, що падала їй на щоки. Еббі з несподіванки запищала.
- Ти що зробив? - загрозливо запитала дівчинка.
"Впізнаю людську породу", - подумав Трумс.
- Забрав вію, що от-от повинна була випасти, - спокійно відповіла істота, стоячи на одному місці, не наважуючись розходжувати кімнатою.
- Нічого собі швидкість, - занадто буденним голосом відповіла мала.
"А її не так легко вразити", - здивувався Трумсдень.
- Еге ж. Ну то ти допоможеш мені?
- Яким чином?
- Зараз розповім.
Трумс сором'язливо сів на краєчок ліжка, обережно поглядаючи на Еббі.
"А я гадала, що казкові істоти ще ті бешкетники, які несуть за собою хаос".
- Сідай так, як тобі зручно, - дівчинка відчувала, що повинна була це сказати не лише з ввічливості.
Істота широко посміхнулась та зі своїми довгими ногами повністю вилізла на ліжко, вмощуючись на ковдрі.
- Я - Трумсдень, один з жителів казкового світу...
- Казкового? Але ж ти тут. Чи означає це, що людський світ те... - зацікавлення та збудження дівчинки зростало з кожною миттю.
- Не перебивай.
- Добре.
- Отож... Щороку ми відправляємось до різних дітей з усього світу з одним й тим самим завданням: нагадувати їм про те, що вони повинні вірити.
- У що?
- Не перебивай.
- Добре.
- І так... Рік, що ми маємо, йде на те, щоб знайти дитину, черга якої прийшла. Тебе я знайшов в останню мить, тож не встиг вивчити як слід. В певний час ми відправляємось сюди, щоб, нарешті...
- В певний час, аякже! З самого ранку.
- Не перебивай.
- Добре.
- Ми проводимо час з дитиною, нагадуючи їй про існування казкового та про головне - цю віру ніяк не можна втратити з віком.
- І ви...
- Не перебивай.
- Добре.
- Виконавши місію, ми здатні повернутись назад - у свій світ. Та ми знаємо, що десь тут інші діти чекають, доки ми нагадаємо про те, що вони й так знають: чудеса можливі.
- Можу я говорити?
- Тепер так, - істота посміхнулась, ці діти такі чудні.
- Знаєш, що я думаю? - серйозно сказала Еббі. - Діти вірять. Нагадувати потрібно дорослим.
- Чи слушно це? - істота засумнівалась.
- Цілком. Ти просто не знаєш моїх батьків. Їм би не завадило знову повірити.
- Ти дуже розумна, Еббі. Хто б міг подумати.
- Фе, як не ввічливо. Діти мудріші за дорослих. Ми оцінюємо схиляючись до того, що бачимо. Дорослі схиляються до того, що пережили. Буденна суєта закриває їм очі. Так вони втрачають віру.
"Мене точно туди відправили? Бо я вже не певен", - телепатично істота передала ці думки іншим з казкового світу.
"Все правильно, - голос відривисто засмівся. - А тепер покажи їй те, у що вона вірить".
- Еббі Малберн, чи не хочеш ти побачити чудеса наяву? - сказав Трумсдень, манерно тримаючи руку перед собою в очікуванні, що дівчинка схопиться за неї.
- Один момент, - відповіла мала, встаючи з ліжка. - Спочатку я покажу тобі дещо чудесне, зроблене людиною, яка вірить.
"Оце так експонат!" - щиро дивувався Трумс.
ID:
589376
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.06.2015 22:29:51
© дата внесення змiн: 23.06.2015 22:29:51
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ну й фантазія у Вас... 
