Ніколи не писав я про кохання,
про ніжність, біль розлуки, забуття...
Але сьогодні в мене є зізнання,
сьогодні я відчув всю біль життя.
Шекспір писав: "Очей до сонця не рівняли,
корал ніжніший за її уста"- це все брехня!
ЇЇ не зустрічали ні ви, ні він. А правда ось яка:
Похвали, не пусті мої слова,
дізнався про ходу Богинь із неба,
і музика - саме її слова,
і наче вже нічого і не реба...
Тільки б побачитись, і фото в мене є,
тремтячими руками в діалозі пишу:
Давай зустрінемось, скажи от тільки де?
І через мить стоятиму я на порозі
з букетом квітів, пляшкою вина,
а хочеш, буде плюшевий ведмедик?
Нарешті на екрані є слова:
"Сьогодні, ЦУМ, я буду там о третій"
Мене осяяло мов блискавка з небес,
хвилина - і я мчу уже в підземці.
Судомно ухопившись в телефон
рахую імпульси в закоханому серці.
І от я тут, аж подих завмира!
Шукаю поглядом прекрасную Джульєтту,
дивлюсь, вдивляюся - а все її нема...
Хоч є якась, стискає сигарету.
Хоча вона не тягне на "Джульєтту"
Ну максимум на "Джу", але дарма
стою я тут, сховавшись за вазоном.
Виходити мені нема резону.
Кохання серця мого тут нема.
Хоч ще не раз мені писала тая діва,
в онлайні я для неї не з'явлюсь.
От тільки темними, похмурими ночами
на фото ті я слізно подивлюсь...
