Наче потворна комаха,
над головою без даху,
зціпивши зуби, продовжую
рухатись.
Хоч моє тіло у ранах
далеко не бездоганне,
та в ньому серце гаряче є -
подивись.
Іду по мінному полю,
страху не маю і болю,
та в грудях все ж таки щось
щемить.
Мабуть це сум за тобою
і мого вірша героя
очі побачити ще б
на мить.
І гору над почуттями
беру, приходжу до тями
очі заплющую і, як
колись,
живлюся мріями, раєм,
вірю, що не помираєм,
а після, очі підношу
у вись:
- Агов, небесне світило!
Чому ти нам не світило,
у час коли необхідне
було?
Мабуть верховне мірило,
так вийшло, нам присудило
самим дістатися до
зірок...
