«Ніхто не полюбить твій космос, не знаючи усіх його таємниць».
Яка дурня! Заплутавшись у павутинні власного космосу нам не буде часу розгрібати чужий. Нам ніколи не зрозуміти основного механізму. Напевно, так само й нікому не дано зрозуміти за якими критеріями ми обираємо того, хто спалить шматок нашої шкіри розпеченим лезом.
«Я у ладах з собою!» - мені вже набридло стримувати гнів, та це були мої останні слова.
Який сенс запевняти нормальних, що ти один з них, якщо все давно стало ясно: весь світ втратив останні клепки.
Ще при народженні одна ін’єкція змінила саму суть існування, діставшись свідомості тих, хто слабший, та замінивши її на ту, з якою буде легше жити.
Такі як я були цього позбавлені. Ми виявились сильнішими, і ін’єкція не подіяла; та не такими сильними, щоб пережити справжню реальність. Ми лягаємо спати та дістаємо страхітливі думки на поверхню, щоб знайти сенс у хаосі всередині, та, як на зло, не встигаємо почати, одразу засинаючи.
Серед людей я відчував себе безпечно лиш коли спав; коли не знав, що вони поряд; коли слухав себе та передчасно зупиняв.
Моя зупинка. Я носив свої речі у жовтому пакеті та тримав його обома руками. На цей раз пакет був синій, і це мене настільки гнівало, що я пихтів собі під ніс уривок поезії. Я просив себе заспокоїтись, адже у найближчому магазині я неодмінно куплю жовтий пакет.
«Я хочу зараз! Я хочу жовтий! Жовтий!»
«Ти занадто чутливий. Знову не справляєшся. Згадай їх, ти повинен заспокоїтись. Це просто стрес. Скоро все буде добре. Повинно бути».
«В мене не стрес! Я злий. Я хочу жовтий пакет. Чому так важко це зрозуміти?! Вони нічого не знають про мене. Вони не знають, що говорять. У мене не стрес, я не переношу неясності».
«Що не так?!»
«Не зараз. Тільки не зараз. Я борюсь з цим все життя. Дайте спокій! Я просто хочу хоча б одну поблажливість. Мені потрібен жовтий пакет!»
Він змагався сам з собою та ніхто б не міг цього помітити, не заглянувши йому в очі.
Боротьба всередині, і він ледь втримався на ногах, зіткнувшись з дівчиною з листівками, яку налякала його посмішка і, яка подумала, що він зробив це навмисне.
- Привіт, - сказав він, переключившись на неї.
- Слухаю? – одне слово і жодного бажання заводити розмову.
«Я не примітивний. Поговори зі мною».
- Хотів поздороватись. Гарні вуха.
«Будь собою».
«Будь нормальним».
«Собою…»
- Дякую, - вона навіть не глянула на нього. – Вуха значить…
- Чого не скажеш про твою душу.
- Вибач?
- Я ж не можу говорити про те, чого не знаю.
- Тому краще було б промовчати. На все добре.
- З першого погляду важко сказати щось про душу.
- До чого тут моя душа?
- Бо я бачу, що у тебе якийсь пунктик щодо слів про зовнішність. Хотів сказати, що твоє лице чи вуха не говорять мені нічого з того, що могло б сказати, що ти особлива.
- Як і твій пакет.
- Я лиш вказав на твої жалюгідні надії.
- Що?
- Нам треба йти, - він сильніше притиснув до грудей пакет та подався геть, залишивши розгублену дівчину з своїми листівками.
Знову почав копатись в голові, де з полиці полетів останній екземпляр, що давав йому надію на порядок.
«Я все ще єдиний нормальний серед усіх».
Вона наздогнала його за декілька хвилин та поглянула у вічі, піднімаючи голову, чого вимагала різниця у рості.
- Я згодна.
- Я тобі нічого не пропонував.
- Ні, це не так, - заявила вона. – Ще ти питав чи нормальна я. Тобто як ти.
- Ні, не питав, - вираз його обличчя не зрозумів би ніхто. Але вона дивилась в очі.
- Я знаю, що питав.
- Ні. Але тепер вагаюсь… Нам час йти, - він відвів погляд, знову втупившись під ноги та пішов далі.
- Ти перший підійшов. Як це пора?
- Я помилився, - не повертаючи голови сказав він.
«Занадто божевільний, щоб повірити».
«Не кажи більше цього! Я не божевільний».
«А вона б допомогла».
«Ніхто мені не допоможе».
«Чому вона підійшла?»
«Бо сама шукала допомоги».
«Чому б не допомогти?»
«Разом ми згаснемо швидше».
«Ні, не правда».
Доки він стирав її з пам’яті, вона тримала у руках свою роботу під назвою «Непереможний вірус, що захопив світ». Її скарб, її місія.
Через декілька років вона звільниться від постійного контролю, більше не питиме таблеток та покаже комусь цю роботу, що, як кажуть лікарі, забрала у неї здоровий глузд.
Нормальних у світі набагато менше; таких, як усі – взагалі нема. Щоб людство жило ілюзією, що нормальне існування можливе, дехто бере удар на себе.
Вони – мученики цього світу.
Знаючи його брудні таємниці вони несуть цей тягар самостійно, окремо від інших. Не завжди ладнаючи з людиною, що проривається на поверхню і бажає краще жити ілюзією, аніж вічно боротись, - ці знання потрохи вбивають їх, і через деяких час це відбивається й на зовнішності.
Ті, хто був зомбований усе життя, починають лікувати тих, хто ледве справляється з їх реаліями. Вони називають їх душевнохворими.
«Нам відомо більше від вас», - піт в перемішку з власними сльозами на її вимученому обличчі говорить про те, що вона боролась.
«Це все дія ліків. Поспіть», - з добре прихованою дратівливістю сказав лікар.
Нормальним не судилось прожити життя так, як його розуміють зомбовані з народження. Не справляючись, не контролюючи власний хаос, вони приречені довіку копатись всередині себе, повільно тліючи на фоні яскравих зірок.
ID:
590855
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.06.2015 16:19:55
© дата внесення змiн: 04.07.2015 15:20:46
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
