Стою, немов перед закритими дверима
На них – мільйон невидимих замків
І манить все до них тяга незрима
Це ж поклик твій сюди мене привів!
Стою спочатку нерухомо – я вдивляюсь,
Я вслухуюсь, відчути намагаюся: ну де!?
О де ж він є!? Підходжу ближче – зупиняюсь.
Агов! Де вхід до серця твого, де він, де!?
Ну ж розумію – ось він, очі бачать!
Але закритий, мабуть, на віки…
Безсило падаю я перед ним і плачу,
І щезли геть із голови тепер думки.
І зупинився час, застигла мить навіки,
І раптом дивне світло осяяло лице сумне -
Відкрились все ж ті двері, піднялися повіки!
Я увійшла – то ти чекав лише мене?
