(ПОЕМА)
Внучатко зростало, пішло ще до року,
Лавчину в подвір’ї дідусь наладнав
І гойдалку внучці, з перильцем до боку,
Із спинкою м’якою дід змайстрував.
На першім дзвіночку старий розридався,
Дитинство забрала наука в маля…
Та жив він для внучки, в житті не здавався,
Село чуло пісню їх завжди здаля…
Ранесенько дід коня ставив до воза,
Малечу садив на м’який пуховик,
Онучку навчав – навчав вірші і прозу,
До внучки з народження дідо привик.
Онучка навчалась, носила п’ятірки,
А в діда росли сильні крила весь час,
А в небі летіли притомлені зірки,
І скоро старенький, як вогник погас…
Стомило життя, та онучка просила:
«Дідусю, рідненький, тобі не пора…»
Всі сили зібрав тоді в жменю старенький,
Із ліжка таки підняла дітвора.
Під весну виходив стрічати онучку,
Записував пісні, що знав ще змаля,
Заходив до стайні, тут гладив конячку
І нюхав, як пахне весною земля.
Росла наречена – розумна, красива,
Раділи батьки, дід, як сокіл літав…
А внучка єдине у Бога просила,
Щоб дід ще їй довго косу заплітав…
читаю.... 
